Розстелилось надвечір’я
Темним килимом небес.
Розіслалось красозір’я
Чарівним паном чудес.
Напівмісяць ясно світить,
Срібне сяйво ллє в вікно.
Вітерець у згадці літить
Те, що стало вже давно.
Голос стомленого міста
Затихає звідусіль,
І у вічність шлях зористий
Чумаків веде по сіль...
17 травня 1997 р., Олександрія.
Усе в світі минає, усе змінюється...
Ось і зараз, обпершись ліктями об підвіконня і визираючи у розчинене навстіж вікно, помічаю, як непомітно сідає сонце... Відчувши, що настав їхній час, із закутків, підвалів, ба навіть із-під самої землі виповзають на світ божий сутінки, від чого він перестає бути світом; і поступово починає панувати тиша.
Червоний від променів сідаючого сонця багатоповерховий будинок - то гребля, яка стримує повноводу уже ріку ночі. Але невила вже сонцеві стримати повінь темряви і тиші, і вони переливаються через верх і боки будинка, і незабаром затоплять усього його, разом як і місто.
І поодинокі поети з дна озера снів будуть позирати на тихі зорі поверхні...