Сочилась желчь шафранного тумана...

Татьяна Ульянина-Васта
Жоўць смугою шафраннаю.
Стаптан сорам, знiшчаны каханы ...
Сціхае боль. Брыво дрыготка зыбкае…
Плыў гарызонт. I погляд быў выразна п'яны.

Пагражальны верш заходаняе Карану ...
У скрутках хмар ў небе зьяўлены ізноў
І быў наш дзень - адной вялізнай ранай,
І звечарэў – запечаны у кроў.

У тупой тузе мы ўхілілі твары нiца.
У пустэльных сэрцах гучала глуха "Не!"
І, застагнала, як параненая ільвіца,

Уздоўж па бруку выцягваючы крывавы сьлед,
Ты на руках паўзла ад месц пакуты,
З тронкам ў баку, болею  кранута ...
Жнівень 1909

Сочилась желчь шафранного тумана.
Был стоптан стыд, притуплена любовь...
Стихала боль. Дрожала зыбко бровь.
Плыл горизонт. Глаз видел четко, пьяно.

Был в свитках туч на небе явлен вновь
Грозящий стих закатного Корана...
И был наш день — одна большая рана,
И вечер стал — запекшаяся кровь.

В тупой тоске мы отвратили лица.
В пустых сердцах звучало глухо: «Нет!»
И, застонав, как раненая львица,

Вдоль по камням влача кровавый след,
Ты на руках ползла от места боя,
С древком в боку, от боли долго воя...
Август 1909