Гостро пахнуть надвечір, вмираючи, квіти.
Вітер тОркає арфу сухих бур’янів.
Зник в розчахнутім небі палаючий липень.
Ніч бентежить тривожним тремтінням вогнів,
Мов той кінь схарапуджений,
місяцем зирить.
Нам би десь полетіти від злічених днів.
Серпень серце окрилить:
- Шукай собі ирій!
Над серпанком туманів, сирітством полів,
Над забутими смутками,
легкий і вільний,
Ти здіймешся,
відплакавши ритмами слів...
Тільки знов спогадаються,
солодко-гірко,
Ці вмираючі грицики,
спів цвіркунів.