Двері рипнули тихо і мляво.
На порозі від світла виток.
Якось сумно і холодно стало,
Та ще й туга забилась в куток.
Далі в двері мого кабінету,
У світ роздумів тихих, скоріш
Нагло туга вповзла по паркету,
Налякавши початий мій вірш.
Дременули із пам'яті думи,
Кожна літера з слів випада.
Тільки ніч, що без рими, від суму
Всі крапки в темноті розклада.
Шепотить хтось і стиха балака,
Чиясь тінь у відбитку дзеркал.
Завиває на місяць собака.
Об графин дзенькнув тонко бокал...
Хтось заплакав, і плач той надсадний.
Далі виплакав все і затих...
Недолугий такий, безпорадний -
Вірш, що з зерен береться святих.
Серед літа - зима непривітна,
І печаль враз позбавила сну
Завиточком незваного світла,
Через шпарку дверей, в мить одну.
Оригінал.
Незаконченное стихотворение
Алексей Смирнов
(http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=266533
Двери скрипнули тихо и вяло,
Свет полоскою лег на полу.
Как-то грустно и холодно стало.
И тоска затаилась в углу.
И тотчас за полоскою света
В мир моих размышлений ночных
Тишина поползла по паркету,
Напугав только начатый стих.
Улизнули из памяти строчки,
И рассыпались в буквы слова.
В этом тихом безрифмии ночи
Только точки чернеют едва.
Чей-то шепот, как шелест во мраке,
Чей-то мукой наполненный стон,
Вой уставшей от жизни собаки
И бокалов серебряный звон.
Кто-то плачет, обиженный ночью,
Кто-то выплакал все и затих.
Как не выстрадан, как же непрочен
Этот вечером начатый стих...
Так зимою становится лето,
И печаль пробирается в дом
Столь незваной полоскою света,
Вдруг мелькнувшей в проеме дверном