те містечко приморське з дитинства далекого, у яке кожен рік повертались лелеками
кожну ніч мені сниться та манить мене…і я знаю, що місяць якийсь промайне
поскладаю речей небагато в рюкзак і отак, позапланово та напростець,
помандрую степами курними в авто, що терпляче чекає на мене…
я знамено у небо підняв біле-біле…
я здаюся тобі, мій Господарю Невідомий…
цей летючий голландець, цей змій паперовий, що його причепив на cross over
сповіщає тебе, що закінчились гони щурячі, що чутливим я став і що іноді плачу,
не соромлячись сліз… не боюсь пересудів…я звільнився, мене не цікавлять ні люди,
ні боги… лиш дорога полями, що знов заросли,
лише стрічка піску, на якій залишається піна
мого моря, що прагне мене цілувати,
рів фортечний…
за ним чи то донна, чи доня
ліпить палац,
мабуть, золотий,
як усе чого руки торкають її золоті…
я приїду її цілувати долоні,
її музику слухати, дихання, спів
півжиття я не мріяв і чверть не хотів нічогісінько в світі,
бо «хіть, то – ярмо»,
то від чого ж звільнився тепер?
Перевіримо?
Нумо, Range Rover!
Come on!