вода змиває втому, і тому
так прагну цього вечора її…
ледь дочекався часу,
коли на оксамит трави роса упала
і тишу плеса полохають лиш клені,
що скидаються
та щуки,
які то там, то там ганяють верховодів....
це справжня насолода повільно входити у воду,
нитки перетинати ламінарних течій,
які отут і зараз
ламають фізику води
чи, радше, всі уявлення про неї…
і я пливу, я довіряю їй…
хотілося б отак довіритись Тобі,
Господарю Життя,
і витворам Твоїм…
Скажи, чому не можу?
Що заважає?
Гординя?
Пиха?
Страх?
Комах своїх ти научив, а нас не хочеш, Отче.
Мовчу…
Схиляю голову і більше не питаю…