Ти піднімалась, як трава,
Зім’ята під моїм коліном,
Моя нещасна Україна,
Моя розірвана земля!
Своїми ж зраджена була,
Своїми, господи, СВОЇМИ,
О! Скільки духу в цій країні,
Раз стільки винести змогла!
Ти пережила горе й голод,
Часи Руїни і війни,
Мов непотрібні бур’яни,
Зривали твій пшеничний колос.
А ти, нещасна, все росла,
В тобі зневірилось насіння –
Для нього Польща и Росія
Рідніші, ніж твоя рука.
Ми забували рідну мову,
Традиції, свої пісні,
І тільки деякі змогли
Не розгубити сили слова!
Твої, здавалося б, сини,
Тобі несли самі турботи
Одні - тягнули до Європи
Як до гігантської труни.
А інші - до союзу з НАТО,
Пороздирали на шматки,
Дніпра величні береги
Товсті політики у Раді.
А ти стоїш, а ти ще є,
Ще не зігнулась, не зав’яла,
Як монумент на тім майдані
Повинна всі вітри знести!
Чому, скажи нас не покинеш
У гної зраджених руїн,
Бо любим безліч Україн
І не цінуємо єдину?
За що вмирали козаки,
За що розстріляні поети,
Коли ці щаблі й пістолети
На них самі ми навели?
Ти дітям власним не потрібна,
Чужими ж бажана завжди,
За жменьку чорної землі
Вони нас ставлять на коліна.
Прошу тебе, звернись до нас
Прошу, не кинь напризволяще,
Ти чуєш, як дитина плаче,
Ще не народжена в цей час?
Вона в тобі, вона – майбутнє,
Дай сили їй для боротьби
Й двох смужний прапор донести
Як Прометей безвірним людям!
Щоб запалити в них вогонь
Щоб відродити власну землю,
Не дай дитині тій померти,
Зігрій теплом свої долонь!
Щоб знов не стати на коліна,
Щоб з гордістю жила віки,
І не роздерта на шматки
Одна єдина Україна!
14.05.11- 15.05.11