Світліє коло думки.
Сіріє оковид і краєвида вже зовсім
мало, мало, мало.
Беззвучно сльози котяться.
Ти знов лежиш, від світу відвернувшись.
У мушлю заховалась.
Не маю сили зупинить депресію твою...
О, як же літа мало нам було!
Та вже й зими замало аби вмістити намистинки жита,
якими ворожила: "жити, жити, жити"...
Що буде потім?
Нащо те питати коли є хата, олівець, мольберт
і стерте від чекання підвіконня...
Так, все це - правда.
Але ж пасуться у тумані коні.
Отам на левадах.
А ці світанки?
Подивись які червоні
стосонць над озером пливуть.
Поглянь як хмари ронять золото дощу
над Містом,
де здійснилась Мрія.
Де ми, щасливі янголята,
промоклі до кісток, пили небесну воду,
цілуючись посеред Площі...