***
Кінь плакав.
У кожній сльозині з білих вилиць худобини скапувало синє небо з пухкими хмаринами, сліпучим сонцем і братиком його жайворонком.
Сльози падали в борозну
І їх покривала масна паруюча скиба.
Орач, співаючи, налягав на плуг,
І, хмільний від подиху юної землі,
Що пахла йому волоссям коханої,
Ретельно хоронив небеса.
Орач не звертав уваги на сльози коня –
Той плакав завжди
І до цього в селі давно звикли.
Коли про нього заходила мова,
Дітям брехали, що в косі очі на мокрому місці,
Ветеринар вважав, що то його фізіологічна вада,
А старі зітхали й відводили очі.
Він був добрим конем –
Орав і скородив і сіяв і возив
Ніколи не казився в упряжі
Не хвицався не скидав вершників –
Він був слухняним конем,
Тільки сльози не висихали в його очах –
Кінь плакав завжди,
Найбільше весною,
Коли небо було найситнішим.
Він був чудовим конем –
Ціни б йому не було –
Ось тільки не міг бачити неба без сліз,
Ось тільки грубі рубці під лопатками ,
Та ще по ночах у сторожа на конюшні стає дибки волосся –
Цей кінь кричить у сні майже людським голосом,
Як у ту довгу чорну ніч,
Коли його крик не міг заглушити страшного хрусту в суглобах –
Кати, обтягнуті чорною шкірою,
Виламували йому крила.