Тонемо у заплутаних ворсинах бавовняної ковдри, вплітаємо зморожені пальці у помаранчево-апельсинове волосся, запорошене не снігом, а мальованими штрихами. Говорю про себе, але хочу у множені. Нам щасливо! Йдеться і про сьогодні, і про зараз, і потім. Наш шлях ніколи нікому невідомий. Можливо, ми ніколи не дочекаємося бажаного, а може - ось завтра я розплющу очі, а воно буде вже у руках пекти, тільки зпечене, вогнем печі щастя зігріте. Буде зі мною балуватися як рудий м`яч. Як сонце, увійде в лоно неба повільно та ніжно, лоскочучи його стомлену від очікування світла душу. Я знаю, я не таке небо, яке буває над головами, але й моє сонце не буде мати температуру 6000 градусів по Цельсію. Найприємніше у дотиках те, що шкіра неба холодна, сонця - гаряча. А небо без сонця - то ми без змісту, без смислу, душі й наповнення. Чи вічно чекати, чи сонце - примара, чи це тільки віддих тяжких очікувань, загострених появою важкої темної хмари, яка ніжно мене обіймала, зігрівала. Небо червоніло, мої щоки горіли. Так, я вже знаю, то все було від того. Від короткочасних дощових ниток, що просунулися до мого нутра, якщо в небі є нутро. Зав`язали вузлики й спали вниз зверху, так і повисли на мені тягарем, а хмари вже й нема. Хоча це її нитки.
Тонемо у заплутаних ворсинах бавовняної ковдри. Та ковдра з дощових ниток зі штрихами дощів. І руде волосся бажаного сонця.