Перевод из Лины Костенко
Ще вчора була я висока, як вежа.
Здається, ще трохи – дістану зеніт,
І раптом, як вибух, обвал і пожежа,
Розтрощений камінь – уже не граніт.
Руйновище віри, і розпач, і розпач,
Під попелом смутку похований шлях.
Зажурені друзі сахнулися врозтіч.
Посіяне слово не сходить в полях.
На те й погорільці. Будуємо хатку
Над хаткою небо. А знов голубе.
Найвище уміння – почати спочатку.
Життя. Розуміння. Дорогу. Себе.
х х х
Вчера я была, как высокая крепость,
Чуть-чуть – и достану слепящий зенит,
Но выстрелом точным – пожар, как нелепость,
Раздробленный камень – уже не гранит.
Разрушена вера. Потерянность шока.
Закроет дорогу хандра и печаль.
Друзья разбежались поспешно от рока,
Посеянный опыт не всходит в полях.
Мы все – погорельцы. Стоим у причала.
Распахнуто небо. Лазурью сквозит.
Невидимый подвиг – начать все сначала –
Дорогу, познанье, себя, вечный быт.