балада
Де море виносить на берег
Уламки минулих віків,
Живе чародійниця Мері,
Любов і печаль моряків.
Волосся її – наче вітер,
А руки – біліші за сніг.
Багато красивих на світі,
Та Мері – найкраща з усіх.
В хвилини, коли на просторі
Реве і гуркоче вода,
Чаклунка виходить над море
І пильно вдивляється в даль,
Зненацька – мов блискавка чорна
Ударить з бездонних зіниць,
І никне приборкане море,
До ніг її стелеться ниць.
Стихають подолані грози,
Вітри завмирають страшні,
І море чужого виносить
До босих струнких її ніг.
Приречений очі відкриє –
Мов казка над ним нависа.
Його оплітає, мов змії
ЇЇ неймовірна краса.
Пірнувши в обійми кохання,
Він в ньому дощенту згорить.
І знову заводить свій танець –
Вже вкотре – над островом гриф.
Вже втома чужинця зморила,
Вже сон мореплавця зборов –
Чаклунка надкусує жили
Й по краплі висмоктує кров.
В її чарівному полоні
Він тане, мов свічка тонка.
І губи у Мері солоні,
Солоні, мов хвиля морська.