Людина в снігах
Холодне безмов'я. Жорстокість поблідлої сині.
Закована в холод, утома вже ноги звела,
А очі молилися сонцю, благали спасіння,
І, вже підсвідомо, людина ще все-таки йшла.
Спинилося серце. Та серця не слухались ноги
Й вели уперед, мов писали страшний епілог
І мертвий ішов. Крізь ніщо невідомо до чого
Вело його Сонце – могутній оранжевий бог.
А потім – упав він, неначе підрубаний стовбур,
Поник над ним вітер, заплакав, схиливши чоло.
А сонце на заході вже запікалося кров'ю, -
Воно ще не вмерло. Та богом уже не було.