Мы выехали в ночь. Безумство в самом деле.
Мы видели - гроза, но выехали всё ж.
Всё замерло вокруг, кусты не шелестели.
Вдруг молнию гроза метнула, словно нож!
На миг ослепли мы, в глазах мелькали пятна.
Машину занесло - и мы уже в кустах!
А роща, что была при солнце так приятна,
Скрестилась ночью с небом, как будто на мечах.
В тот миг решила я: конец, наверно, близкий.
Вокруг лишь мрак один. Дороги не видать.
А жизнь моя была такой же яркой искрой
И вечно не умела я что-то переждать.
Ах, как же мне жилось и как же мне страдалось!
И как непросто мне всё в жизни той далось!
Но жизнь совсем не то, что где-то переждалось,
А жизнь есть только то, что мной пережилось!
-----------------------------------------------
Ми виїхали в ніч. І це було шаленство.
Збиралось на грозу. Ми виїхали в ніч.
Притихлі явори стояли безшелесно.
І зблиснула гроза - як вихопила ніж!
Осліплені на мить, ми врізалися в пітьму.
Машину повело, і ми згубили шлях.
Усі мої ліси, удень такі привітні,
схрестилися вночі із небом на шаблях.
Я думала в ту мить: привіт моїй гордині.
Ми виїхали в ніч. Дороги не видать.
Було моє життя - як ночі горобині.
Нічого у житті не вміла переждать.
О, як мені жилось і як мені страждалось!
І як мені навіки взнаки воно далось!
А що таке життя? чи те, що переждалось?
Чи все-таки життя - це те, що відбулось?
ЛИНА КОСТЕНКО