Місто, де був тільки раз, і напевно, у сні...
Місто, якого немає на карті.
Чому таке притягання в мені ти викликаєш?
Чому на варті моєї долі ти виступало не раз?
Місто, чому мені хороше так у тобі,
у твоїм кафедральнім соборі,
у кав’ярні на Ринковій Площі,
на пристані, де мартинів багато і голубів,
їх дівчина годує з рук…і вони не тікають…
а ондечки подруга її в насупленні брів,
знервована вся буде шпетить оцю малу розтелепу,
яка забула про гігієну, про пацюків дахів і карнизів
та ламає ще теплий, запашний баґет і роздає його щедро,
бо така от вродилась…
А я дивлюся на все те згори і не знаю доконче… де я.
Чи на балконі чи там, де змій паперовий літає,
якого запустив бібліотекар Лі,
і якого насправді немає.
А вона також дивиться вниз.
На човен, що схожий на змія-спокусителя чи дракона.
В ньому майнуло знайоме лице.
Я пізнав його і вона впізнала…
Місто якого нема, то чого ж ти мені часто так снишся?
Твоя площа там, де тепер кав’ярня, колись була викладена дровами,
а чоловік, прикутий до стовпа, просив хмизу на розпал,
бо було зимно дивитися на безликий загал, який завше просив фарисеїв та ні, вимагав:
«Розпни його! А краще спали!» щоб зійшов він скоріше димом у свої небеса,
де світів не міряно і де люди не такі потворні та зажерливі
щодо крові братів своїх Авелів та сестер Марій…
Місто, яке є, місто моїх мрій, я бреду до тебе через віки,
через снігів перемети, пісків завії
Я знаю де ти.
Там тепло від посмішок, від думок, від доторків рук,
від ґраппи та від вина.
Там дівчинка з рук годує голубів.
Вона мені ні дочка, ні жона.
Щаслива сонцем і літом.
Цього досить щоб мене відігріти,
щоб я нарешті мовчав про світи, яких багато і вони різні…
Їх у мене ніхто не відібрав,
навіть тоді, коли дух мій сочився у небо разом з димом…