Бо зайцем сонячним стрибнули на його лице її руці білі.
Пальці тонкі, гнучкі обвили плющем окуляри в тонкій оправі.
Вона, досі несміла, сама не чекала такого від себе.
В натовпі десятків людей, де ніхто не звертав уваги на інших
її здалося, що всі повернулись до них милуватися коханням її,
яке вихлюпнулося отак по-дитячому:
«а вгадай хто це!?»
І коли пройшов перший шок від зустрічі
жаданої та все ж несподіваної,
вона вже не могла стримувати почуттів.
Ні, вона не сміялася і не плакала.
Вона більше мовчала,
то він говорив, ретельно ховаючи зніяковіння.
Але очі завше сумні говорили так голосно:
«Mia Caro, ti amo! Я так тебе люблю.
Так ніхто не кохав і я не кохала
нікого ніколи ТАК до тебе».
І цей світлоносний потік підхопив його що було сили.
І поніс…
І де поділася стриманість і тверезий розум,
який так часто в листах чи коротких розмовах по телефону
морозив їй спину навіть в пекельну спеку.
Може тому, що пекло його предків було льодяне,
а любити такого було пекло…
Але все закінчилось раптово, ніби спала мана.
Отут, після натовпу і довгого поцілунку,
в кав’ярні, де прохолода і тьм’яне світло,
сиділи вони і довго-довго мовчали.
Серце Кая тануло не від сліз,
а від неймовірного щастя, що лилося з її очей.
Таких рідних і таких коханих…