Росла верба над водою, золоте гілля купала,
Свою думу непростую бистрій річці сповідала.
З небом плакала-співала, вітер листям щекотала,
Та й нарешті розказала, як колись вербою стала:
«Що ходила в чисте поле та й з удалим козаченьком
М’яти жито золотеє дівчина молоденька.
Ходила-слалася - не цуралася, стрункою тополею вигиналася,
З небом синім перемовлялася, та ранком росяним досміялася.
Налетіла хмара чорная з блискавками та громами –
Пішов козак удосвіта та й незнаними шляхами,
Залишивши синьооку одну з полинами.
З полинами та з бідою – з дитиною при дорозі
Біля річки бистрої на снігу й морозі.
Все чикала-сумувала, гірко ридала –
Лишила доньку під вербою і не спеленала.
Пішла полем-дорогою та й не зупинилась,
А дитина малесенька вмирати лишилась.
Ой не довго синьоока бігала-гуляла:
Вранці на тоненькій кризі донечку шукала.
Шукала-причитала та й себе згубила –
Під сухою вербою на віки спочила…»
Розтеклась вода весною – проросла вербиця:
Хоче бідна води з річки та й до неї хилиться.
Хилиться-стелиться немов причитає –
Впале листя вода зносить та не сповідає.
22.02.2011