Відлиго довгожданна,
ти як спасіння послана мені
у лютий час тріскучого морозу.
Нарешті відлягло.
Відхлинула мара з охлялої оселі.
Селін Діон ще крутиться в мізках.
На зібганій постелі ще пляма Роршаха
з пролитої на простирадло кави
промовисто говорить про зів’ялий світ.
Та шепіт чується вже інший:
"Ласкаво прошу в інший вимір!.
Інший цвіт
впаде на плечі, на волосся, руки з дерев небачених.
Розпуки ти не відчуєш тут.
Як, власне, не відчуєш
НІЧОГО, що звик раніше відчувати…"
Я поринаю в новий досвід.
Щастя - таке манке, дотульне.
Ми так не вміємо його любити.
Воно на смак солодке,
трішечки гірке.
Таке, що хочеться ще жити, жити, жити.
Себе творити та життя в собі леліяти як квітку.
Коштовну, рідкісну, пахучу...
Коханий Отче, можна я ще поживу?
:-)
------------------------------------------
27.12.2005 10:23 - 14.02.2011 11:48