Василь Андрійович Симоненко
"Тиша і грім"
Василий Андреевич Симоненко.
"Тишина и гром". (Отрывок III- VII)
III.
Как и ты, я порой встречаю
Обаятельных чудаков.
День за днем в облаках витают,
Проживая во власти снов.
Это все не грешно, пожалуй -
Не для всех же доступна даль,
Только что ж в их глазах смешалась
Боль с обидою и печаль.
Жизнь их вроде бы и не била,
Вижу, спит в них немало сил.
Жаль, что им только снятся крылья,
Наяву же - они без крыл.
Их судить не имею права
И для них не желаю зла -
Жил я тоже вот так «забавно»,
Пока ты в меня не вошла.
Сам я сонный ходил землею,
Только ты, как гроза весной
Стала совестью и душою,
И счастливой моей бедой.
IV.
И припомню я все до слова,
До молчания вспомню все,
И меня - в нереальность - снова
Память волнами понесет.
То добры, то полны страданий,
Подтолкнут перейти рубеж,
И в простор ледяной бескрайний
Правит лодка моих надежд
Ой, ты грусть путешествий давних
( От себя-то скрывать чего? )
Разобьется мой челн о камни
Равнодушия твоего
V
Не шути надо мной, не надо
И, беседуя, не молчи.
Не нуждается в маске правда
Ты молчанием мне кричи.
И без слов я пойму, конечно,
Что сказать ты захочешь мне,
И в молчанье живет надежда
Не услышать жестокое "нет!".
VI
Презирай же меня, как хочешь
Обижайся, срывая злость.
Все равно я люблю твои очи
И печальную прядь волос.
Гнев в глазах, и досада гложет,
Пусть до слез тебя разозлю.
Для меня ты мечта, но все же
Я живою тебя люблю.
Для любви у нас времени мало,
Для молчанья - без счета дней
Все отдал бы, что жить осталось,
За касанье руки твоей.
Словно искренность, влейся в речи,
Для души моей солнцем стань
Губы, брови люблю и плечи,
Красоту твою, стройный стан.
Презирай меня, сколько хочешь,
Ненавидя, руби с плеча!
Все равно я люблю тебя очень,
И глаза, и волос печаль.
VII
Почему эта грусть с тобою
Рядом ходит при свете дня?
Что за боль у тебя и горе,
О которых не знаю я.
К счастью, в жизни всего богато,
Только каждого на пути
Поджидает печаль утраты,
И несчастий не обойти.
Да к чертям - эта мысль убога!
И догадки ко всем чертям!
Улыбайся же всю дорогу,
Пусть и жизнь улыбнется нам
Чтобы капля, с ресниц скатившись,
Оказалась дождем, росой,
Чтоб ты счастьем всегда светились
И неброской своей красой.
Я ни сколько тебе не верю,
Когда вижу твою печаль,
В непогоду бывает серой
И небес голубая даль.
III
Люди різні між нас бувають —
Симпатичні, гарні, чудні.
Дні за днями, бува, куняють,
А живуть лиш у мріях та сні.
Може, це і не дуже грішно —
Не для всіх же доступна даль,
Тільки чомусь в очах їх смішно
Заплелися журба і жаль.
І життя мовби їх не било,
І дріма в них чимало сил.
Але їм тільки сняться крила,
Наяву ж — вони зовсім без крил.
Я судить їх не маю права,
Я для них не бажаю зла —
Я і сам жив отак "цікаво",
Доки в мене ти не ввійшла.
Сам я сонний ходив землею,
Але ти, як весняний грім,
Стала совістю, і душею,
І щасливим нещастям моїм.
IV
Пригадаю усе до слова,
До зітхання згадаю все,
І мене — в недосяжне — знову
Хвиля спогадів понесе.
То наївні, а то суворі,
Сколихнуть вони спокій мій,
А за ними в холодне море
Рушить човен моїх надій.
Ой, ті плавання невеселі
(Як від правди себе втаю?) —
Розіб’ється човен об скелі,
Об гранітну байдужість твою.
V
Не жартуй наді мною, будь ласка,
І, говорячи, не мовчи.
Нащо правді словесна маска?
Ти мовчанням мені кричи.
І без слів я все розумію,
Що сказати маєш мені,
Та в мовчанні живе й надія
Не почути жорстоке "ні!".
VI
Ображайся на мене як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене —
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.
Хай досада чи гнів жевріє,
Хай до сліз я тебе озлю —
Ти для мене не тільки мрія,
Я живою тебе люблю.
Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання — у нас віки.
Все віддав би, що жить осталось,
За гарячий дотик руки.
Влийся сонцем у щиру мову,
У думок моїх течію —
Я люблю твої губи, і брови,
І поставу, і вроду твою.
Ображайся на мене як хочеш,
І презирством убий мене —
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.
VII
Чому смуток з тобою поруч
Часто ходить у світлі дні?
Певне, є в тебе біль і горе,
Невідомі зовсім мені.
Хоч на щастя життя багате,
Але кожну людину ждуть
І печалі, і сум, і втрати,
І не можна їх обминуть.
Але к бісу цю мудрість убогу!
І догадки під три чорти!
Я бажаю, щоб всю дорогу,
Все життя усміхалась ти.
Щоб ніколи сльоза на вії
Не світилася, мов роса.
Хай же щастям завжди ясніє
Некриклива твоя краса.
Я не йму тобі зовсім віри,
Як сумною побачу тебе,
Небо в сутінь буває сірим,
А насправді ж воно — голубе.