Як Господь мене виселив з раю
де блакить і магнолії цвіт -
я, сірома, потрапив до краю
де квітує любов поміж бід,
височіють Дніпровськії кручи,
марить шовком сріблястим ковиль,
солов’їні гаї ген співучи,
й земле древня колискує біль.
Кують люде кайдани сталеві
і гризуть своїй долі граніт -
тут потрапив я в шлях своїй Єві,
а до неї – спізнався з Ліліт.
Що більш любо мені, що більш мило?
Чим життя розмінять до гроша?
Адже Єва – моє грішне тіло,
а Ліліт – моя гірка душа.
Що створив Він – тому і радіти!
І плекати подяку душі:
а від Єви мені - дім і діти,
від Ліліт – мої сни і вірші!
Треба жити, нащо сумувати?
Хто-зна скільки вже втрачено літ?
Єва – красна калина у хати,
чорнобривці вздовж стежки – Ліліт.
І не знаю – як прийде час смерті
чиє ім`я замре на губах...
Посадіть чорнобривці на серці
і калину рясну в головах!