Давним - давно, легенди так говорять
У кіпрського царя був син,
Юнак прекрасний, на ім’я Адоніс,
Він полювання над усе любив.
Мав гостре око і вірну руку,
і ось, летить вже стріла із лука,
і в дику сарну, у саме серце,
життя згасає в очах-озерцях.
В цей час богиня кохання юна
Зійшла на Землю, в ліс заглянула:-
Ой гарна сарна, пощо вбивати, -
Тільки зібралась про те сказати….
Зустрілись очі, і зрозуміла,
Що їй без нього жити несила.
І запалали серця коханням,
Для двох найпершим, для двох останнім.
І Афродіта, богиня юна,
Слізно благала милого друга: -
Закинь спис гострий і лук і стріли,
Серце віщує біду нам, милий!
Та не послухав. В ліс чорний, темний
Пішов Адоніс в цей день таємно.
Собаки раді, на слід напали,
Страшного вепра зі сну підняли.
Почервоніли в звіра очиці,
Шерсть стала дибом, піна клубиться…..
Адоніс рвучко (азарт – це сила)
Враз навперейми метнувсь до звіра…
Та сталось лихо тут непоправне,
Вепр на мисливця кинувся вправно….
Великі ікла вп’ялись у тіло…..
Ой пізно – пізно, встряг спис у звіра…
Лежить Адоніс, стікає кров’ю,
Більш не зігріє юнку любов’ю…
Над своїм милим сидить Афродіта,
Личко зів’яле сльозами залите..
Змішались кров і любов незгасна
І народився з них цвіт прекрасний.
Адонісом квітку люди назвали,
Для хворих сердець вона ліками стала.
І з цього часу, кожного року,
Як тільки з гір потечуть потоки,
Як тільки сонце розбудить вЕсну,
То пломеніє цей цвіт чудесний.
З царства Аїда виходить Адоніс
І йде по Землі з Афродітою поруч…
А гори іскряться, встелені цвітом,
Серце і душу лікують привітом.
фото з інтернету