По небу ластівка летіла,
Розгорнувши до вітру крила.
Парила зверху над землею,
Шукала здобичі своєї.
Бо діток треба годувати,
Що оселились біля хати.
Інстинкт підказував її,
Що харч таївся у кущі.
Кружляла довго, аж втомилась.
Натруджені здіймала крила,
І розправляла в кожну мить…
За пташенят душа болить.
Вона сердешна і не втямить,-
Пара очей за нею стежать,
Із тіх кущів, що обіцяють,
Що начебто харчі ся мають.
Великий та нахабний чорний кіт,
Голодувати він напевне не привик.
Від,ївши морду, наче м,яч,
Його інстинкти пруть -хоть плач.
Напружив спину для стрибка,
Зашевелилив окорока,
І пружньо лапами штовхнув….
Неначе блискавку шпурнув.
Він пазурами крепко в неї вп,явся,
Що крила полетіли навкруги.
І як би бовдур не старався
Удержати не зміг її.
Вона сердешна трішки забарилась
Тому, й життям без малого не поплатилась.
Для нього гра - для неї ціль.
Мораль - не завдавайте дарма біль!