Становлення кінця світу, як дивний сон, що сідає нам на повіки. Оповиті туманом дивні картинки, що омріювались нами цілі століття. Кінець – це лише спокій. І щоб не сталося, час не зміниться, він лише уповільнить свою дію, щоб озирнутися і проаналізувати те що було.
Під спокійну, мірну музику Землею пройдуть землетруси. Ця музика є гармонією всесвіту, так треба.В ритмі цієї музики розгуляється полум’я, з легкістю вітру. І вмирати ми теж будемо легко, в одну мить. Вмиратимемо так, що не помітимо своєї смерті, це не буде так важливо для нас. На спалену вщент планету, прийдуть дикі буревії і принесуть з собою дощ. Він проллє свої сльози по загиблих. Литиме тисячоліття, так було завжди, щоб згасити гнів Землі, на пусту і голу планету без життя і сміху. А коли він скінчиться, то з землі почнуть рости нові люди. Їх голі тіла стануть такі недоречні на поверхні. Вони будуть німі, сліпі. Не діти, і не старці. Нікому не потрібні істоти, що сядуть і заплачуть від горя. Де впадуть їх сльози, там зростуть дві лози, сплетуться і будуть ставати все вище і вище. А сполохані люди втечуть світ за очі, для того щоб остаточно заблукати. Лоза зростатиме і сплітатиме свої віти все міцніше, вона стане вище неба. Бо небо на той час вже зникло, замість нього лишився простір. І от прорізаючи цей простір лоза продовжуватиме рости, минаючи планети і галактики, зірки… І щосекунди швидше. Чужі життя і світила стануть лише спалахом на її шляху. Навколо буде лише колір, прекрасний і яскравий. Ця лоза побачить всесвіт і зрадіє його безмежності.
Зробивши коло, лоза зупиниться на одній планеті. Пробивши небо, вона потягнеться знову до землі, адже з неї вона і з`явилася. Вона перетвориться на квітку, що вбере в себе коріння і стовбур лози, все те що бачила лоза, весь біль і сум, історію життя цілої планети – і ця квітка розквітне. Це буде чудесно і насправді. Маленька дівчинка підійде до неї, візьме у долоні і всміхнеться…