Домой
Жаль покидать Москву... Выходит срок
Дышать страстями Старого Арбата,
Но все ещё звучат стихи Булата,
И вторит им надежды голосок.
Пора домой, в тот город, где любовь
Растворена в предутреннем тумане,
И в силуэте медного Богдана,
И в золоте Софийских куполов.
Вздыхает с сожаленьем самолет,
И двигатель, не сдерживаясь, стонет,
В безбрежной памяти безмолвно тонет
Березок нежных стройный хоровод.
Очистят душу лезвия травы,
Май укачает, словно в колыбели,
И щедро лето яркий луг расстелит...
Как не хватает мне порой Москвы...
***
Шкода Москви. Вже наче відійшов
Від сподівань і пристрастей Арбату
І паху бурштинової гербати
У мареві тих марень, тих розмов.
Додому час. До міста всіх кохань,
Де тополеві вранішні тумани,
Де сірий тулуб вершника Богдана
На золотому тлі софійських бань.
Літак аж ніби крилами змахнув,
Натруджений двигун тамує стогін.
Невже мені лишиться тільки спомин
Від тих беріз у весну крижану?
Зелені леза юної трави
Очистять душу, стешуть білу льолю,
І не відчую ні жалю, ні болю,
А тільки так, смутне: шкода Москви.
1968
*** *** ***
Не затем, чтобы прославиться,
Я б хотел всесильным стать -
Каждой девице-красавице
Дал бы рыцаря под стать.
И чтоб меньше было грустного
В мире, в пику злой молве -
Козачка бы черноусого
Каждой горестной вдове.
Старику - собачку звонкую,
Чтобы не был одинок.
Бабе-сироте - ребенка бы,
Чтобы радовал сынок.
Ну а если вышли силушки,
И к земле безверье гнёт,
Вырежу свирель из ивушки,
О печали пусть поёт.
***
Стати б хоч на менти лічені
Характерником мені —
Подарую кожній дівчині
Лицаря на коні.
А тоді ще дати мусив би,
Щоб раділи всі живі,
Козаченька чорновусого
Кожній жінці-удові.
Дідові — дзвінкого песика,
Щоб не жив на самоті,
Ще й Івасика-Телесика
Кожній бабі-сироті.
А як хто не має віри вже
Ні в кохання, ні в слова,
Я йому сопілку виріжу,
Най журную заспіва.
1968