Года свои людям сплела золотыми снопами,
Детей научила, как надо по совести жить,
Украсила стёжки душистой травой и цветами,
Вздохнула тихонько – и вот собралась уходить.
- Куда же ты, мама? - испуганно вскинулись дети.
- Куда ты, бабуся? – у внуков тревога в глазах.
- Прощайте, родные, живите без боли на свете.
А я недалече – где солнце ночует в полях.
- А кто нам поможет в заботах о доме, о хлебе?
- А как же, бабуся, прожить нам без сказок твоих?
- А я вам оставлю все звёзды и радуги в небе,
Траву в серебре и поля колосков золотых.
- Не надо нам радуг, не надо нам серебра-злата,
Мы всё одолеем, что встретится нам на пути,
Лишь только бы нас ты встречала под вечер у хаты.
Пожалуйста, ненько, бабуленька, не уходи!
Она улыбнулась, и, как белокрылые птицы,
Взвились рушники, осенили её красотой.
«Живите счастливо!» - и стала студёной криницей,
И память живых напоила водой ключевой.
Пісня про матір
Б.Олійник
Посіяла людям літа свої, літечка житом,
Прибрала планету, послала стежкам споришу.
Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко - і тихо пішла за межу.
- Куди ж це ви, мамо?! - сполохано кинулись діти.
- Куди ж ви, бабусю? - онуки біжать до воріт.
- Та я ж недалечко... де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть.
- Та як же без вас ми?... Та що ви намислили, мамо?
- А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах, і золото на колосках.
- Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злата,
Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть!
Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,
Змахнула рукою - злетіли у вись рушники.
"Лишайтесь щасливі", - і стала замисленим полем
На цілу планету, на всі покоління й віки.