Біле вогнище тривоги
Понад річкою надії…
Зупинюся – дві дороги!
Червонясті суховії,
Захопившись ніби грою,
Мов фарбовані повії
Біснувались наді мною.
Біснувалися над ставом…
Біснувалися у полі…
Скаженілі зовсім стали
З необмеженої волі.
Ця дорога – до криниці
З кришталевою водою,
І мої роззуті ноги
Вже біжать – самі-собою…
Та дорога – до світлиці,
Де матусі теплі руки.
Віддаляються від неї
Всі тривоги, всі розлуки…