Коли-небудь ми з тобою все-таки зустрінемося.
Рано чи пізно - це не важливо.
Важливіше інше - ми з тобою однієї крові.
І нехай йдемо різними тропами - чи у цьому житті, чи у іншому.
Не це важливо.
Кажу про кров не як про біологічну субстанцію.
Однієї крові значить в нас тече один ритм, один порив, одна жага. Значить маємо одне джерело.
Заклик крові. Вище всього.
Звучання, що не припиняється - крізь час, крізь відстані. Завжди.
Тонкою натягнутою струною очікування; гучними ударами серця: відгукнися!
Затаєним шепотом похмурих снів; переможним дзенькотом лютої капелі: де ти?
Сполохом сумнівів, схлипом розпачу - чи чуєш???
Навіть не смій сумніватися.
Тому що я чую. Ти знаєш.
Завжди було так.....
І нехай нелегкий шлях й тропи звивисті - це не важливо.
Я йду на Заклик.
Адже ти знаєш, що дорога іноді дарує чудеса. Дзвінкі пісні. Квіти оберемками. Цікаво. Тішить. Відволікає.
Але не заглушає Заклик.
І коли-небудь я прийду. Щоб бути завжди.
І ти це знаєш.
Адже ти ж знаєш, що таке - в унісон?
Саме так.
І тоді розтануть полярні льоди.
І піднімуться океани.
І не треба буде більше нікуди йти.
А поки - нехай планета спокійно колихається у своїй зоряній колисці.
До пори.
А поки - нехай безшумно ламаються всі закони всіх математик - щоб паралельні прямі перетнулися. Нехай на мить - це не важливо.
Адже для нас і мить - вічність. Тому що час - умовність.
Ти ж знаєш, як вільно я поводжуся з часом!
А поки я кидаю в тебе розсип сонячних зайчиків - відігрівайся!
А від твоєї ніжності розпускаються квіти в моєму саду.
І тебе смішать хмари, які я так старанно наганяю - тільки лише заради того, щоб побачити, як однією посмішкою ти змушуєш знову сяяти сонце.
Та й що нам ці хмари, усякі хмари - така дурниця!
Адже ми сильніше. Нехай і плачемо іноді. Адже і ти плачеш іноді - навіть якщо цих сліз не бачить ніхто. Так само, як і я.
І я це знаю.
Тому що ми з тобою однієї крові.
Я і Ти.