Може, це привід залишитись тут,
Може, якась незбагненна хвороба.
На вигляд - мов кава, на смак - ніби ртуть.
Я - неособа, ти - неособа.
В підвалах благають про крила птахи,
А неособам нічого не треба.
Крізь сонячний пил пролягають шляхи
До чорно-червоного ясного неба.
Попіл до попелу, руки до рук.
На вигляд - як цукор, на смак - наче сода.
Не плаче за нами вмираючий крук,
Бо ти - неособа, і я - неособа.
Як тихо співав нам невільник-вогонь!
Якою п'янкою була твоя врода!
Торкаються цвяхи наступних долонь,
А ми - неособи, це наша природа.
Тепер нам не треба лякатись тіней,
Відривати зубами шматочки від раю,
Боятися звірів в подобі свиней.
Любов - це коли нас ніхто не шукає!
Ми більше не будемо "проти чи "за",
Хоч за те чи за інше ніхто не скарає.
Не зв'яже нам ніг металева лоза,
Бо ми не померли - нас просто немає.