***

Мати співала у колиски свого дитяти: як вона горювала, як боялася, що він помре! Личко його зовсім зблідло, оченятка були закриті, дихав він так слабо, а по часах важко-важко переводив дух, точно зітхав... І серце матері стискувалося ще больніше при погляді на маленького страждальника.
Раптом в двері постукали, і увійшов бідний старий, закутаний в щось подібне до кінської попони, – адже попона гріє, а йому те і треба було: стояла холодна зима, на дворі все було покрито снігом і льодом, а вітер так і різав лице.
Бачивши, що старий тремтить від холоду, а дитя задрімало на хвилину, мати відійшла від колиски, щоб налити для гостя в кухоль пива і поставити його погрітися в піч.
Старий же в цей час підсів до колиски і став похитувати дитятко. Мати опустилася на стілець поруч, поглянула на хвору дитину, прислухалася до її важкого дихання і узяла її за ручку.
 – Адже мені не втратити його, чи не так? – сказала вона. – Господь не відніме його у мене!
Старий – це була сама Смерть – якось дивно кивнув головою; кивок цей міг означати і «так і ні». Мати опустила голову, і сльози потекли по її щоках... Скоро голова її обважніла, – бідна не змикала око ось вже три дні і три ночі... Вона забулася сном, але всього лише на хвилину; тут вона знову стрепенулася і затремтіла від холоду.
– Що це!? – вигукнула вона, озираючись довкола: старий зник, а  з ним і дитя: старий поніс його.
У кутку глухо шипів старий годинник: важка, свинцева гиря дійшла до підлозі... Бум! І годинник зупинився.

Бідна мати вибігла з будинку, і стала голосно звати своє дитятко.

 На снігу сиділа жінка в довгому чорному одіянні, вона сказала матері:
– Смерть відвідала твій будинок, і я бачила, як вона сховалася з твоїм малятком. Вона носиться швидше за вітер і ніколи не повертає, що раз узяла!
– Скажи мені лише,  якою дорогою вона пішла! – сказала мати. – Лише вкажи мені шлях, і я знайду її!
 – Я знаю, куди вона пішла, але не скажу, поки ти не заспіваєш мені всіх пісеньок, які співала своєму малятку! – сказала жінка в чорному. – Я дуже люблю їх. Я вже чула їх не раз, – адже я - Ніч і бачила, як ти плакала, наспівуючи їх!...
 – Я заспіваю тобі їх всі, всі! – відповідала мати. – Але, не затримуй мене тепер, мені треба наздогнати Смерть, знайти моє дитя!
Ніч мовчала, і мати, ламаючи руки і заливаючись сльозами, заспівала. Багато було заспівано пісень – ще більше пролито сліз. І ось Ніч промовила:
– Ступай направо, прямо в темний сосновий бор: туди попрямувала Смерть з твоїм дитям!
Дійшовши до перехрестя в глибині бору, мати зупинилася. Куди йти тепер? У самого перехрестя стояв голий терновий кущ, без листя, без квітів; адже була холодна зима, і він майже весь обледенів.
– Чи не проходила тут Смерть з моїм дитям?
– Проходила! – сказав терновий кущ. – Але я не скажу, куди вона пішла, поки ти не відігрієш мене на своїх грудях, у свого серця. Я мерзну і скоро весь обледенію.
 І вона міцно притиснула його до своїх грудей. Гострі шипи глибоко встромилися їй в тіло, і на грудях її виступили крупні краплі крові... Зате терновий кущ зазеленів і весь покрився квітами, не дивлячись на холод зимової ночі, – так тепло у серця скорботної матері! І терновий кущ вказав їй дорогу.
 Вона привела матір до великого озера: ніде не було видно ні корабля , ні човна.
 Озеро було злегка затягнуте льодом: лід цей не витримав би її і в той же час він не дозволяв їй пуститися через озеро у брід; та і глибоко було! А  їй все-таки треба було переправитися через нього, якщо вона хотіла знайти свою дитину.
 І ось мати припала до озера, щоб випити його все до дна: це неможливо для людини, але нещасна мати вірила в диво.
 – Ні, з цього толку не буде! – сказало озеро. – Давай краще змовимося!
Я збираю перлини, а таких ясних і чистих, як твої очі, я ще і не бачило. Якщо ти згодна виплакати їх в мене, я перенесу тебе на той берег, до великої теплиці, де Смерть ростить свої квіти і дерева: кожна рослина – людське життя!

– О, чого я не віддам, щоб лише знайти моє дитя! – сказала мати, плачуща , залилася сльозами ще сильніше, і ось очі її впали на дно озера і перетворилися на дві дорогоцінні перлини. Озеро ж підхопило матір, і вона одним махом, як на гойдалках, перенеслася на інший берег, де стояв величезний дивовижний будинок. І не розібрати було – чи гора це, що обросла чагарником і вся зрита печерами, або будівля; бідна мати, втім, і зовсім не бачила його, – адже вона виплакала свої очі.
 – Де ж мені знайти Смерть, що викрала моє дитятко? – промовила вона.
 – Вона ще не поверталася! – відповідав старий садівник, що наглядав за теплицею Смерті.
– Але як ти знайшла сюди дорогу, хто допоміг тобі?
 – Господь Бог! – відповідала мати. – Він зжалівся наді мною, зжалься  ж і ти! Скажи, де мені шукати моє дитя?

– Та адже я не знаю його! – сказала жінка. – А ти сліпа! Сьогодні в ночі пов'януло багато квітів та  дерев, і Смерть скоро прийде пересаджувати їх. Адже ти знаєш, що у кожної людини є своє дерево життя або своя квітка, дивлячись по тому, який він сам. З вигляду вони зовсім звичайні рослини, але в кожному б'ється серце. Дитяче сердечко теж б'ється; обійди ж всі рослини – можливо, ти і впізнаєш серце свого дитя. А тепер, що ж ти мені даси, якщо я скажу тобі, як поступати далі?
 – Мені нічого дати тобі! – відповідала нещасна мати. – Але я готова піти для тебе на край світу!
– Ну, там мені нічого шукати! – сказала жінка. – А ти ось віддай мені своє довге чорне волосся. Ти сама знаєш, яке  воно хороше, а я люблю хороше волосся. Я дам тобі в обмін своє сиве: це все ж краще, ніж нічого!
– Тільки  те? – сказала мати. – Та я з радістю віддам тобі своє волосся!
І вона віддала старій своє прекрасне, чорне волосся, отримавши в обмін сиве.
 Потім вона увійшла до величезної теплиці Смерті, де зростали упереміж квіти і дерева: тут квітнули під скляними ковпаками ніжні гіацинти, там зростали великі, пишні піони, тут – водяні рослини:  одні свіжі і здорові, інші – що напівзачахнули, обвиті водяними зміями, зціплені клішнями чорних рак. Були тут і прекрасні пальми, і дуби, і платани; були розкидані по всьому світу: хто жив в Китаї, хто в Гренландії, хто де. Попадалися тут і великі дерева, що зростали в маленьких горщиках: їм було страшно тісно, і горщики трохи не лопалися; зате було багато і маленьких, жалюгідних квіточок, що зростали в чорноземі і обкладених мохом, за ними, як видно, дбайливо залицялися, леліяли їх. Нещасна мати нахилялася до всякого, навіть до найменшої квіточці, прислухаючись до биття його сердечка, і серед мільйонів впізнала серце свого дитя!
– Ось він! – сказала вона, протягуючи руку до маленького блакитного крокусу, який сумно звісив голівку.
– Не чіпай квітки! – сказала стара. – Але стань біля нього і, коли Смерть прийде – я чекаю її з хвилини на хвилину, – не давай їй висадити його, погрози вирвати які-небудь інші квіти. Цього вона злякається, – адже вона відповідає за них перед Богом: жодна квітка не має бути вирвана без Його волі.
Раптом пахло холодом, що леденить, і сліпа мати здогадалася, що з'явилася Смерть.
– Як ти знайшла сюди дорогу? – запитала Смерть. – Як ти могла випередити мене?
– Я мати! – відповідала та.

І Смерть протягнула було свою довгу руку до маленької ніжної квіточки, але мати швидко прикрила її руками, прагнучи не пом'яти при цьому ні єдиної пелюстки. Тоді Смерть дохнула на її руки: дихання Смерті було холодніше за північний вітер, і руки матері безсило опустилися.
– Не тобі змагатися зі мною! – промовила Смерть.
– Але Бог сильніший за тебе! – сказала мати.
– Адже я лише виконую Його волю! – відповідала Смерть. – Я Його садівник, беру Його квіти і дерева і пересаджую їх у великий райський сад, в невідому країну, але як вони там зростають, що робиться в тому саду, – про це я не смію сказати тобі!
- Віддай мені моє дитятко! – змолилася мати, заливаючись сльозами, а потім раптом захопила руками дві прекрасні квітки і закричала:
– Я повирву всі твої квіти, я у відчаї!

– Не чіпай їх! – сказала Смерть. – Ти говориш, що ти нещасна, а сама хочеш зробити нещасною іншу матір!..

 – Іншу матір! – повторила бідна жінка і зараз же випустила з рук квіти.
 – Ось тобі твої очі! – сказала Смерть. – Я виловила їх з озера – вони так яскраво блищали там; але я і не знала, що це твої. Візьми їх – вони стали яснішими колишнього – і поглянь ось сюди, в цей глибокий колодязь! Я назву імена тих квіток, що ти хотіла вирвати, і ти побачиш все їх майбутнє, все їх земне життя. Поглянь же, що ти хотіла знищити!
І мати поглянула в колодязь: відрадно було бачити, яким благодіянням було для світу життя одного, скільки щастя і радості дарував  він  оточуючим його! Поглянула вона і на життя іншого – і побачила горе, нужду, відчай і лиха!
 – Обидві долі – Божа воля! – сказала Смерть.
 – Який же з двох – квітка нещастя і який – щастя? – запитала матір
– Цього я не скажу! – відповідала Смерть. – Але знай, що в долі одного з них ти бачила долю свого власного дитя, все його майбутнє!

В матері вирвався крик жаху.

– Яка ж доля чекала мого дитя? Скажи мені! Врятуй безвинного! Врятуй моє дитя від всіх цих лих! Краще візьми його! Понеси його в Царство Боже! Забудь мої сльози, мої благання, все, що я говорила і робила!
– Я не розумію тебе! – сказала Смерть. – Хочеш ти, щоб я віддала тобі твоє дитя, або щоб понесла його в невідому країну?
Мати заламала руки, впала на коліна і змолилася до Творця:
 – Не послухай мене, коли я прошу про що-небудь, незгодне з Твоєю волею Всевишнього! Не послухай мене! Не послухай мене!
 І вона поникнула головою...
А Смерть понесла її дитятко  в невідому країну.
P.S : Не залишайте рецензії тут, дуже прошу!(...) Дякую!
Автор:Г.Х. Андерсен.
http://www.citytlt.ru/ghan47.html