Вже дві тисячі літ
Наді мною печалиться небо,
Вже дві тисячі літ,
Як іду, мій Ісусе, до Тебе...
Знаю, винна сама,
Бо ніхто ні зганьбив, ні наврочив,
Я свій болісний шлях
Поминати, коханий, не хочу...
Не дивлюся назад -
Там усе марнота швидкоплинна...
І в пустелі земній
Я без Тебе, немовби причинна.
Бач, уже не іду,
А лечу у молитвах, єдиний,
У розпуці й плачу,
Мов без неньки заблудла дитина.
Позбирай же, молю,
За дві тисячі років каміння,
Всю гординю спали
І натомість насаджуй смирення...
А допоки блука
Дольнім світом пекельна розлука,
Я чекаю й служу -
Мию ніжки маленьким онукам...