Наша пам'ять волає до зір.
Ця земля називалась Кенгір.
Тут минули літа молоді.
Ми повстали за волю тоді,
Коли сонце кривавило стяг.
Коли світ називався – ГУЛАГ.
Казахстан. Екібастуз. Джезказган. Ці слова скрегочуть по серцю вже самими назвами.
Тут видобували мідь, марганець, вугілля. Видобували ціною людських мук. Ціною крові.
Ми ті, що будують на багнах дороги,
Ми служим цементом під нові міста.
Кладуть нас під шпали, гатять нами ями,
І замість імен у нас лиш номера.
(Михайло Сорока)
Серед 20 тисяч в’язнів «Степ лагу» наших земляків, переважно галичан, було 9596. Литовців, так званих „лісових братів”, - 2690, росіян — 2661, латишів — 1074, естонців — 873. Далі — білоруси, поляки, німці, казахи й екзотичні нації – іранці, японці, афганці, монголи.
Тебе приснится в летний зной
Последний птичий крик
И опалённый тишиной
Проклятый материк.
И белый город Джезказган,
За этажом этаж
Руками тысяч каторжан
Построенный мираж.
И в окаянном этом сне,
Взрывающем мозги,
Увидишь ты на самом дне
Пылающий Кенгир.
И тех, кто вздумал сотрясать
Державные столпы,
И кто не дал себя топтать,
Как лагерную пыль.
(Виталий Гармаш)
Середина травня – в Казахстані майже літо. Задля свята дівчата навіть на роботу одяглися ошатніше. Розминаючись із колоною хлопців, гукнули:
- Христос Воскрес!
Хлопці дружно відповіли:
- Воістину Воскрес!
І вдарила автоматна черга…
Впритул, по колоні, по людях, що міцно тримали одне одного під руки й не мали права ступити ані кроку вбік… По грудях, які щойно видихнули святкову формулу вічного життя… По обличчях, що розцвіли посмішками назустріч молодості й надії… Втраченій навіки молодості…
Вони не падали – осідали, мов краплі кривавого дощу в червону пилюгу чужої землі.
Вмирали з отим «Христос Воскрес!» на вустах, ще не збагнувши, що вмирають.
Не падали – міцно трималися попід руки й після смерті.
- Господи, та що ж вони діють, нелюди! Ні Бога не бояться, ні гріха, ні людей, ні закону! На сам світлий Великдень!
- Бога не бояться – нехай бояться нас! Та скільки можна терпіти? Ми – не безсловесне бидло! Ми – люди!
- Влаштуємо їм ще один Норильськ!
- Хай Воркуту пригадають!
І табір сколихнуло повстання. Сорок днів волі у країні рабів. Михайло Сорока за одну ніч напише вірша, що став гімном бунтівного Кенгіру:
У гарячих степах Казахстану
Сколихнулися спецлагеря,
Розігнулись потомлені спини,
Бо стогнати тепер не пора.
У святому пориві
Розірвались нариви,
Ми не будем, не будем рабами
І не хочем носити ярма!
Впали мури, що нас розділяли,
І зустрілися брат і сестра,
Батько з сином, дружина із мужем,
А дівчина віта юнака.
Перший подих свободи
Об’єднав всі народи,
Наше гасло – Свобода
Для всього народу,
Ми не будем, не будем рабами
І не будем носити ярма!
Гарячий джезказганський вітер уперше за довгі роки розносив не лише червоний пісок. Дух свободи, що віяв у проломи стін, дух майже забутого стану душі збурював сильних і вабив слабких. Дух свободи повнив груди, туманив голови. Дух свободи…
З репродукторів в’язні зверталися до мешканців міста та охорони:
«Солдати! Не стріляйте в нас, не слухайте наказів беріївських банд!
Ми не злочинці, ми такі ж люди, як ви.
Не брудніть себе кров’ю невинних чоловіків та жінок, яку мають на своїх руках ваші офіцери.
Вимагаємо припинення насильства.
Вимагаємо, щоб прибули представники Центрального Комітету партії!
Солдати, не заходьте до нас у зону і не провокуйте інших.
Ми краще умремо, ніж здамося!»
Свобода або смерть!
Свобода або смерть!
А вечорами у несолов’їні кенгірські ночі співала їм молодість…
І ось уже Алла Пресман ніяково перебирає пальчиками пасемця чорної, мов Кенгірська ніч, хвилястої, мов степова ковила, коси:
- Я – Алла… з Києва… а тебе?
- Гурій… Гурій Черепанов.
І от уже рай… і гурії виводять своєї пісні… і чують лише два серця… і стукати їм одним ритмом, і дихати одним диханням сорок днів… і смерть одна розлучить їх…
- Яка ти красива… як тебе…
- Оля…
- А я – Ференц Варконі.
- Як? Що це за ім’я?
- Угорське ім’я. Можна – Федір.
- Ні, краще – Ференц… Так гарно…
Казахстанський степ співатиме їм свою пісню рівно сорок днів. І все життя. Усе довге, прожите нарізно, розтяте залізним муром, вищим за Кенгірську стіну.
- Добрий вечір. Я – Володимир Караташ.
- Добрий… А я – Анна Людкевич.
Сказав – і затнувся. Він, хто не відводив очей не допитах, хто зазирав у цівки пістолетів, хто не боявся нічого!
Сорок днів у Кенгірі. Сорок тижнів пошуків після звільнення. І п’ятдесят п’ять щасливих років разом, пліч-о-пліч. Дочка. Син. І книга «На барикадах Кенгіра».
І ще одна Анна поклала голову на плече коханого, з яким листувалася уже три роки, та бачилася всього раз. Їй, українській мадонні, присвятить свої кращі вірші видатний російський поет, в’язень Кенгіру Юрій Грунін.
На душе – тоска глубинная.
Сникла радость быстротечная.
Мой поклон тебе, любимая,
дорогая, бессердечная.
Не осилю долю вьюжную.
Тщетны все мои усилия.
Я люблю тебя – замужнюю,
несравненную, красивую.
Позабыть тебя – нет мужества.
Удавлюсь ли? Брошусь в воду ли?
Я люблю тебя до ужаса.
Я люблю тебя до одури.
Жду с молитвой постоянною:
оживи своими ласками!
Моя нежная, желанная,
ну приди ещё хоть раз ко мне!
Юрій Грунін, один із потужних поетів Росії, сучасний де Бержерак, так і звікує у Джезказгані, усе життя присвячуватиме вибухової сили рядки тій, з якою був усього сорок днів. А вона, Ганна Рамська, прекрасна, неприступна і недосяжна, доживатиме віку у селі Шпиколоси на Тернопільщині.
Не клени, не берізоньки, не явір із калиною обнялися і завмерли до ранку, не ймучи віри ні собі, ні небу – мовчазні подвійні постаті. Переплетені руки, схилені на плече голови. Чи торкнулися вуста вуст? Соловейко не бачив.
В них обмаль часу. Їм залишилось сорок днів свята після Великого посту у сорок по сорок сороків ночей.
Соловейко не бачив. Та жайворонок почув…
Чорне небо зачервонілося багряним десь на сході. І ранкову пісню вісника світанку заглушило ревіння танків…
Уперше в історії для придушення мирного повстання в концтаборі проти беззбройних в’язнів були використані танкові війська.
Прощай! Как в Джезказгане на разводе
Судьба нас равнодушно развела,
И снова степь тюльпанами восходит,
Чтобы назавтра выгореть дотла.
И снова танки бьют прямой наводкой,
И кровью обливается закат,
И ВОХРы, одуревшие от водки,
Идут на штурм последних баррикад.
(Виталий Гармаш)
Фонограма – гуркіт танків
Очевидець тих подій, угорець доктор Ференц Варконі згадує: „Побачивши танки, в’язні жіночого табору, щоб рятувати своїх друзів вийшли назустріч ворогу. Майже всі вони були святково вдягнуті у вишиті сорочки. Близько двох сотень (інші пишуть, що п’ятисот) цих українських жінок і дівчат взялися за руки і лавами рушили проти танків. Але танки не зупинилися. Вони навіть не зменшили швидкість й один за одним переїхали живу фалангу»
Коли білим цвітом калина квітує,
П’ятсот своїх дочок Вкраїна шанує.
Вони не скорились в самісінькім пеклі,
І ми не забули їх вчинки безсмертні.
Не всі імена їх для світу відомі,
П’ятсот їх повстало до смерті свідомо,
Усі в вишиванках на руки узялись,
А танки, а танки на них насувались…
Олександр Солженіцин: «...Танки давили всіх, хто траплявся на дорозі. Киянку Аллу Пресман гусеницею переїхали по животу. Танки наїжджали на ганки бараків, давили людей там. Танки притиралися до стін бараків і давили тих, хто виснув, рятуючись від гусениць. Семен Рак, обійнявшись зі своєю дівчиною, кинувся під танк.
Згадує Фаїна Епштейн: як уві сні, відвалився кут барака, і навскоси по ньому, по живих тілах, пройшов танк; жінки схоплювалися, кидалися; за танком ішла вантажівка, і, напіводягнених, їх кидали туди.
...Опер Бєляєв цього ранку власноручно застрелив десятків два людей. Після бою бачили, як він вкладав убитим у руки ножі, а фотограф знімав нібито убитих бандитів.
Кричали: «Виходь з бараків, не стрілятимемо!» І справді, не стріляли, лише били прикладами». Добивали.
Ніщо не спинило – порвали їх тіло,
Криваве місиво в степу залишилось.
Червоне і чорне змішалось в єдине.
Чи хтось там посадить червону калину?
Повстання було жорстоко придушене, та політв’язні – повстанці Кенгіру – здобули перемогу, яка своїм значенням перевищувала жертви. Трагедія і героїзм повстанців – яскравий приклад незламності, прагнення до волі. Чітка організація постання та його масштабність свідчать про рівень політичних в’язнів: освіченість, інтелектуалізм, досвід національно-визвольної боротьби.
Кенгірське повстання стало одним з найяскравіших виразників кризи ГУЛАГу. Поступово почалось демонтування величезної мережі концентраційних таборів.
Танки знищили Кенгір. Але Кенгірське повстання знищило ГУЛАГ.
Наша пам'ять волає до зір.
Це колись називалось Кенгір.
І лежать у казахській землі
нумеровані сестри мої.
А над ними – тюльпани цвітуть.
І над степом червоним гудуть
Вже не танки – пухнасті джмелі –
Спіть, повстанці, в кенгірській землі.