Ти бачиш цей сніг? Який він сріблястий, легкий і незалежний. Він не схожий на звичайний сніг. Він особливий.
Колись він був моїм коханням. Просто в моїй душі його більше немає. Небо взяло його останні крихти і розсіяло по світу. Воно сумує разом зі мною.
Бачиш, як сніжинки кружляють і опускаються на землю? Вони всюди і їх так багато. Тільки в моє серце вони вже ніколи не повернуться. Для них там більше немає місця. І навіть твоє кохання не зможе мні їх повернути. Ці крихти моєї душі...
Не намагайся їх врятувати. Ти вже нічого не зможеш зробити. Твоя турбота їх теж не врятує. Від твоєї ласки вони розтануть і вже не будуть такими легкими і прекраснми. Вони загинуть...
... І ця сніжинка, яку ти з відчаю візьмеш на руки, розтане, скотиться з моєї щоки і впаде на твою долоню. Ти можеш збирати ці сніжинки. Але навіщо? Навщо намагатися зігріти того, хто прагне холоду? Навіщо намагатися повернути те, чого вже немає?
Подивися на цей сніг. Помилуйся ним. Він такий прекрасний. Вільний від думок і спогадів, від людських почуттів. Дивися на нього. Востаннє... більше його не буде...
Який він красивий і чудовий, правда?
Ще донедавна він був моїм... коханням...
А може, колись і твоє приєднається до нього.