"уехать
чтоб тебя не знал никто
нет, не в деревню, можно в центр Нью-Йорка
кормить до сыта внутреннего волка
и штопать рукава пальто
той самой найденной иголкой
и убежать
от славы, слов и жирных пальцев
любви. сжимает горло сотню лет
всех, что ни есть, на глобусе скитальцев
когда нельзя с собой расстаться
ни на минуту на Земле
или иначе
пусть будет долог путь
течет, щекочет кровь как ртутью
обманутый, уже не можешь обмануть
нет, есть всегда куда вернуться
но жаль, что нечего вернуть
уехать
хорошо бы получилось
(ни порознь, ни тем более вдвоем)
и о присутствии твоем забыли б так, чтоб не приснилось
и жить, как катится светило
бесшумным ласковым огнем"
Арсений Гончуков
<<<
Вiд’їхати,
щоб не впізнав і ніхто
ні, не в село - можна в центр Нью-Йорку,
нерви там вволю згодовувать вовку,
й штопати упевнено дірки пальто -
стане в пригоді та, знайдена голка.
Знов утекти,
і від слави, й від слів,
кохання масних перетягнутих пальців,
що сотнею літ передавлюють дих
усіх, що не є на планеті скитальців
не можна з самим розлучитись, коли
ця мить пробігає як мить на Землі
чи може інакше:
ось довгая путь
тече та щекоче кров жваво як ртуть
обманутий - наче й не міг обманути
Юначе, адже... є куди повернутись
та жаль, бо ж немає чого повернуть...
Від’їхати...
правда, як добре би вийшло?)
(й зовсiм не нарізно - ні, та й не разом тим більше)
забути присутність твою, щоб не снилась
і жити як котиться мірне світило
безшумним вогнем. не спасає щось інше...