В житті людини немає спокою,
Цей стан, мабуть, не для неї створений,
Бо маєм думать над кожним кроком ми,
Що в цьому світі був нами зроблений.
І кожен вчинок ми маєм зважувать,
І часто щось обирать повинні ми,
А ще на інших людей завважувать…
У чому, Боже, так сильно винні ми?
І кожне слово, що з губ зривається,
Приносить шкоду, не розуміється;
І хоч слова – вони забуваються,
Образа в серці ще довго гріється.
І хоч ми зовсім того не хочемо,
Коханим часто лиш біль приносимо,
Як річка, камінь їх серця точимо,
І вимагаєм, але не просимо…
Ніхто від цього не застрахований,
І де спіткнешся – не передбачити…
Чи ж переможем свій страх прихований?
Чи знайдем сили усіх пробачити?..