Я чую самотні кроки
Межею між сном і дійсністю.
Проходить сумним пророком
Моя ненароджена пісня.
Тих кроків потужне відлуння
У кожному поштовху серця,
Акорди, мов пси приблудні,
Ошкірили ікла терцій,
Гарчать від безсилої люті
І брешуть оскаженіло.
А зорі, лихі мов люди,
Каміння жбурляють щосили.
Пробач, мандрівнице, прошу.
Навряд чи тобі дам раду —
Мені не втекти на прощу
З підступних лабет укладу.
Мене ланцюгами звичок
До втіхи кільця прикуто,
Хоч як би собі я зичив
Прорвати бридкий трикутник.
Все марно. Минають роки
В болоті гараздів навісних.
Лиш чую щоночі кроки
Межею між сном і дійсністю.