Так що, Тарас
…Григорович,
забив таки
кілок дубовий у стромовину над Дніпром?
Прицвяхував “Шевченка віршем”
весь люд тутешній до пісень,
що пропливали
за зграєю лелек у хмари…
І на солдатчині,
коли вогонь залітних слів
поволі жеврів,
схований в халявці,
один ти вірив,
що ніколи і ніхто
не зможе
зупинити повінь,
скосити вітер,
загасити сонце…
От, як зануриш мову коренем у землю,
вона і проросте…
Як ті дуби…
У Харкові…
В саду Шевченка.