Давненько мій родич не був у селі,
Років із двадцять, а, може, і більше.
Що коїлось в бідній його голові,
Коли, ніби вперше, побачив полісся.
Чимало пройшло, а він пам’ятав,
Згадував дім, який зводив,
Ходив селом, час від часу зітхав,
До неба вологі очі підводив.
Ось на цій вулиці затишній жив,
Двоє дітей саме тут народили,
Дружину в останній шлях відрядив
І поїхав, щоб болісні рани не нили.
Виросли діти, забулось чи ні,
Та все ж таки тягне до хати,
Віддати шану святій данині
Й собі щось на спогад узяти.
Зайшов до сусіда – зачинені двері.
До кума – теж. Мабуть, у полі.
Лише торкалися неба, як стелі,
Старенькі байдужі, тополі.
На цвинтар подався, рідня майже там,
«Ого, як місцевість змінилась.
Може, скоро і сам Богу душу віддам,
Щось дружина неважно наснилась.
Боже ж мій праведний, он де мої
Усі друзі лежать тут рядами,
З фотокарток дивляться, наче живі,
Та не можуть обняти руками.
Я і гадки не мав, що зустрінемось тут.
Петре, Василю, Іване...
Ви ж молодші від мене! Хай мене вб’ють,
Хай мені сонця не стане!»
Плакав мій родич на весь білий світ,
Тужить, напевно, й понині,
Бо тремтячим пером писав заповіт:
«Поховайте на батьківщині».