Світає ледь. А ми – у полі.
Рілля промерзла, сніг блищить.
Стоять як вартові тополі.
Чудесна, мрійна, щедра мить!
Зайці сховалися вухаті,
Бо треба ж вижити косим.
„Хіба нас втримаєш у хаті?” –
Спитав у батька юний син.
Пішли поволеньки снігами...
Рушниці гріються від рук.
І пес мисливський разом з нами,
Що звідав в долі сто наук.
Аж ген – над вибалком глибоким,
Де тихі верби стали в ряд,
Метнувся заєць сірим боком,
А ми стріляли наугад...
І тільки курява між нами,
Собачий гавкіт, щирий мат...
Летів зайчисько над полями,
Що звідав безліч канонад!
І скільки зайців не шукали –
Пусті надії та ходьба!
Спиртне здолали, хліб і сало,
Була веселою юрба.
Прийшли утомлені додому,
Пізнавши радісне, нове.
Не треба вбивчого погрому,
Хай заєць той сто літ живе!