Був липень. Сонце плавило асфальт.
Грів пузо проти сонця древній дід.
І ще один придибав, сіли в ряд.
На двох було їм майже двісті літ.
Ішов повз них старенький інвалід —
І мов гадюки зашипіли вслід:
«Та ми ж його колись у Воркуту,
Та ми ж його у вічну мерзлоту,
А бач, не здох, а бачиш, виповз, гад,
І все туди ж, ви чули - депутат!
І ходить в Рух, ач, не забув старе,
І пенсію таку ж, як я, бере!
Ти, молодичко, йди сюди, до нас,
І вислухай уважно наш “расказ”.
Ви, молодьож, не знаєте про те,
А ми служили у НКВД!
За родіну, за Сталіна були...
І що за врємєна тепер пішли!»
Я не звела очей. Дивилась вниз,
На руки, що покорчив ревматизм.
Він ними бив, і мучив, і душив...
І зойк нарешті вирвався з душі!
Спасибі, діду, дякую стократ,
Що знаю я, як виглядає кат,
Убивця, нерозкаяний в гріхах,
Що убивав за совість, не за страх.
Змів честь і совість сміттям у куток,
Бо замість серця в нього — партквиток!
Не виїсть очі сором, бо ж не дим,
А він іще й пишається отим!
І я на нього очі підвела,
І стримала себе, не прокляла.
Злякавсь. Тремтів слинявий чорний рот.
Вчив поважати старість наш народ.
Він зрозумів, і зразу скис і стих:
«Ти, молодичко, теж, видать, із тих».
Так, я із тих, хто з попелу воскрес,
Хто ніс і виніс нелегкий свій хрест.
Минуле — ваше. Наше — майбуття!
Що ж, доживайте підленьке життя,
Беззубі дві гадюки, два кати.
Ненавиджу!
Господь мене прости.