Горіла хата на околиці села.
В травневу ніч надумала горіти.
Тоді так неймовірно яблуня цвіла
Й до хати простягала білосніжні квіти.
Їдкий дим хотів дістатись хмар,
Зжирало полум’я бабусині пожитки.
А той, хто бідну хату покарав,
Не визнає гріха, не відшкодує збитки.
Горіло. Наче в ненажерній топці,
Зникали шафи, стільці, тапчани.
Скорбіла бабця і кричала: «Хлопці,
Таке я бачила під час війни!
Гасіть скоріше цю лиху заграву,
Он полум’я на яблуньці вирує!» –
«Не голосіть, ми знаємо пожежну справу,
Пожежник від вогню й диявола врятує».
А бабця все ридала безутішно.
Сусіди утішали: «Хата вже стара,
Віджила своє. Ніщо в житті не вічно,
Окрім любові й милосердного добра».
Не турбувалася стара, де буде жити.
Знала, діти не залишать без житла.
Та були речі, про які і говорити
Вона без сліз страждальних не могла.
Бо то горіла батьківська хатина,
Бо то її душа палала у вогні,
Її найкраща пісня солов’їна,
Вінчальний образ Діви на стіні.
Та все, що сиве серце відчуває,
Не можуть відтворити скривджені вуста.
І все ж таки промовила: «У хаті догорає
Образ милосердного Христа».