Як для щастя небагато потрібно людині.
Я собі отой Єгипет згадую донині.
Облітала вже півсвіту. Ні-ні, не Багами,
В основному, до Стамбулу їздила з торбами.
Та розширювати треба горизонт культурний.
У Єгипті тому, кажуть, є всього, й задурно.
В них там спека, тому люди ходять майже голі,
Через те у магазинах усього доволі.
І оповідає кожен, хто лиш не приїде –
Там усюди пальми, сфінкси, а ще – піраміди.
А у мене з маленького така прикра вдача,
Як що собі лиш намрію – умру, а побачу.
Прилетіла до Єгипту. Ніде правди діти,
Вони таки величенькі, оті піраміди.
Під'їхали. Але близько нас не підпустили.
Кілометрів за чотири машину спинили,
Аби випари хімічні не псули будови.
Діставайтесь далі пішки, або на ослови,
А як хочете поважно, яко білі люди,
Тоді їдьте гонорово верхи на верблюді.
Чого собі шкодувати? Та й коштує гонор
Неабияку дурницю – всього один долар.
Чи я собі відмовляти в усьому повинна?
Заплатила. Верблюд чемно стає на коліна.
В небі сонце припікає, як в Карпатах ватра,
А я їду по пустелі, немов Клеопатра.
Об'їхала піраміду. Вертаємо в місто,
Вже мені з коняки тої належиться злізти,
Та верблюд щось не вклякає. От тварюка клята!
І варнякає до мене бедуїн варгатий.
- Ти мені, арабе чорний, ніц тут не тлумач!
Все одно не розумію. Йде перекладач.
І пояснює нам чемно. Бізнес, мов в Одесі!
Долар – вилізти коштує, а щоб злізти – десять!
Я прикинула по курсу – справи не хороші.
В нас до Києва доїдеш за такії гроші.
А зіскочити – та де там, воно ж не машина,
Поламаєш собі ноги, і руки, і спину.
Сонце з неба припікає, сиджу, мов на троні.
Ото тобі Клеопатра, от тобі Антоній,
Ото тобі піраміди, от їзда із шиком.
І нараз як заволаю я базарним криком:
- А щоб тобі повсихало, бедуїнський …дурню!
Ти гадаєш, що я гроші уночі малюю?
А щоб тебе покорчило, щоб тобі не встало!
Щоб ти зроду не побачив ні хліба, ні сала!
А щоб твому верблюдові третій горб на спину! –
Верблюд злякавсь, затрусився і впав на коліна.
І мені аж шкода стало бідної тварини –
У пісок зарився з ляку аж до половини!
Воно ж, бідне, крім пустелі, не знало і світу.
Воно зроду не виділо нашої кобіти!
А араб отой, хлопака, бачу, не ледащий,
Воно ж, бідне, обрізане, навіки пропаще.
Ти ж візьми когось із наших, не шукай далеко,
Щоб водив селом верблюда у такую спеку!
Ані озера немає, ані того лісу.
Ще й воно арабеняток має, мабуть, з вісім.
І гарем, напевне, має, так у них годиться,
Кожна жінка хоче мешти, хустку і спідницю.
І не в силі описати самого страшного –
Це ж крий Боже рахувати, скільки тещ у нього!
Та й верблюда годувати проблема відома.
Не дістанеш тут ні сіна, мабуть, ні соломи.
На тобі, бідако, грошей, нагодуй дітей,
І десятому розкажеш, що таке Ukraine!