Тасос Лівадітіс
КАНТАТА
ДЛЯ ДВОХ МІЛЬЯРДІВ ГОЛОСІВ
МІСЦЕ ДІЇ:
Вулиця сучасного міста. Вечоріє.
ДІЙОВІ ОСОБИ:
ПОЕТ – в кімнаті низько схилившись за письмовим столом.
Здається у нього сьогодні немає натхнення.
Він відкладає ручку і виходить на балкон
Подихати свіжим повітрям.
ЧОЛОВІК У КАШКЕТІ – високий, рябий.
Увечері часто проходить цією вулицею.
Ніхто не знає, звідки й куди він іде.
Коли він з’являється діти припиняють гру.
Він усміхається. Потім сідає на східцях і щоразу
розповідає гарну казку. Великі, допитливі очі дітей
весь вечір з довір’ям вдивляються в нього. Сьогодні
для них він розкаже давню, як світ, історію.
ПЕРЕХОЖІ – один насвистує пісню,
Другий вважає себе філософом,
Той – із поглядом гарячковим,
інший вийшов із бару.
Найстрашніший – невідомий старий з бородавкою.
Цей із важкими спогадами,
ще один схожий на нас.
Різні, наче морський пісок, або зорі.
Ніби душевні трепети – усі різні.
ХОР – праворуч жінки біля воріт,
розмовляють про свої справи.
Ліворуч на риштуванні чоловіки незграбно співають
веселу пісню.
Де вони тільки почули її?
_______________________________________________
ПОЕТ:
О, доброчесність прощення!
О, доброчесність терпіння!
О, доброчесність самопожертви!
Все ж доброчесність дорожча – та,
коли, як і всі прості люди
терпеливо сприймаєш плин часу,
усвідомлюючи велику таємницю
вічного руху і змін,
здається, ніби сам ти –
творець.
У цій неосяжній вічності –
найбільше нещастя,
коли викрадають пісню.
( Вдивляється у глибину міста.)
Нікого. Нічого. Вечір упав на місто
тихо і невблаганно,
як тінь великої розлуки
на велику любов.
Світять вогні, розкішні реклами
кінотеатрів, вітрини із недоступним раєм,
Де шовкові, прозорі сукні з ногами і головами
рекламують сумних жінок, лотерею
і тугу.
Бари названі по чужому. Банки уже зачиняються.
Темні сейфи, ніби великі труни.
Службовці по чорних і білих плитах ходять,
немов пішаки печальні. На великій шаховій дошці
цю страшну гру
затівають невидимі руки.
“Завтра! Вже пізно!” – каже двірник.
Жінка тримає поблякну ікону якоїсь святої.
“Це ж чудо! – плаче вона над світом,
у який не вірить ніхто.
І двірник зачиняє важкі скляні двері
перед носом сумних двох святош.
Вечоріє
Зустрічі випадкові і невловимі жести,
погляди поверхові,
дрібнички якісь
виявляють поволі
долю тяжку. Кажеш: “Завтра”.
У цьому маленькому слові – багатозначне
і жахливе НІКОЛИ.
Незначні, байдужі слова
назавжди тебе знищують.
ЧОЛОВІК У КАШКЕТІ:
1. У ті дні чоловіки у плащах і кашкетах
на очі насунутих, мали письмовий наказ.
2. І пішли його забирати.
3. Він був бідний художник.
4. А то якось відрікся від матері,
від пензлів і фарб –
від усього святого, що було у житті.
5. І таємно збирав (писалось в наказі) бідняків
6. І розповідав їм про надію й майбутнє
7. І про різні такі ж блюзнірства.
8. Смиренні посміхалися, тремтіли сліпі,
а бідні багатіли дружбою.
9. У рівчаку спраглі знаходили воду,
гнані знаходили притулок.
10. Ночами блукали зневірені
і тихо наспівували
11. Дивний якийсь мотив.
12. В ньому бриніли муки страждання,
і легшало їм на душі.
13. Наступного дня, коли засвітилися вікна будинків,
чоловіки в капелюхах, на очі насунутих (що не
видно було їхніх сліпих очей) постукали
у маленькі двері
на західній околиці міста,
поруч з старою чинбарнею.
14. І він відчинив. Його спитали:
“Як тебе звати?”. Той відповів.
(Мала пауза)
15. Ім’я його прозвучало гордо,
як всяке людське ім’я.
ПОЕТ:
Одне життя обірватися може
посередині
інше може не початися зовсім.
Людина може померти раптово,
Не знайшовши себе серед подій
і мрій.. Жест, який спроможний убити,
народився, можливо, з бажанням пестити.
А скільки вміщається між початком
і кінцем цього жесту.
різні обличчя маячать на вулицях.
Скільки років змарновано!
У провулках пожвавлення. Двері причинені.
На них знадвору табличка прибита.
Всередині “Будинок” нагадує
каналізаційну трубу
чоловічих примх і втіхи,
і влади сумної над “дівчатами”.
Дівчата в бавовняних дешевих халатах,
шортах – залежно від погоди. Декотрі –
не старші вашої доньки,
шановний пане.
Вчора їхні руки бавилися ляльками,
а сьогодні торкаються чоловіків,
байдуже, ніби лікарські руки. Різні типи
сидять і стоять –
юнаки і матроси, попихачі,
підозрілі типи в чорних плащах.
Одні вицвіли від часу, інші, мабуть, від страждань.
Повітря сперте
від дешевого одеколону, диму
і сексу..
Щоразу, коли відчиняються двері,
видно не застелене ліжко в іншій кімнаті.
Усе робиться поспіхом.
Все в цьому світі минає швидко – слава й любов.
Лише болі минають довго.
До речі, цим маленьким ключем,
там, на горі,
дівчата замикають прибутки і пам’ять
свою у шухляді, щоб якось прожити. Такі
настали часи.
Починає слабнути тіло. Столиця
не терпить більше тебе.
У провінції треба набратися сили.
Тіло твоє – знаряддя праці. Воно зіпсується,
чим працюватимеш?
А душа? Хто її візьме
ще й за гроші?
Душа ніколи не має ніколи ніякої вигоди,
а тільки шкодить.
Повнота твоя професійна:
Сидяче життя та ще й алкоголь,
Спустошення - все це веде до ожиріння.
І згодом переповнена горем,
ти будеш схожа
на велику сімейну могилу,
де гниють десятки дітей ще не народжених.
Бачиш, я ще й жартую, боже мій!
ТОЙ, ЩО НАСВИСТУЄ ПІСНЮ:
Скажи мені краще,
де поділася та весна,
шелест кучерявих кущів, пташині розваги,
маки – п’янкі вуста, пустотливі струмки?
Куди ви тікаєте?
Як мрійливий цвіркун, біля криниці дідусь
перебирає струни – співає:
“Я далеко поїду, мамо, на чужину…”
І в ніздрях його широких
стеблина стокротки,
щоб легені духмяніли
на великому красивому лоні землі.
На галузки сідали птахи.
ніби радісні спогади перелітали
з одного світу в інший. Неждані вранішні
густі тумани розляглися із зорями на землі,
щоб тремтіти в далині,
мов соромливі весняні повіки.
Сліпучі години, велика втома
Наводять болі. Хиткі почуття
усіх таємниць життя
перетинають тремтінням там, далеко внизу,
вечірні обрії.
ПОЕТ:
Недавно в газетах ми вичитали новину:
В одному із цих “будинків”
чоловік залишився із жінкою в кімнаті.
Не роздягнувся, як усі,
щоб в забуття упасти,
а на колінах благав, щоб вона
поплакати дозволила. Та закричала:
“Приходять сюди не для цього!” Почувся стукіт.
Гурт прибульців виламав двері.
Чоловіка потурили із кімнати:
“Ач, розпусник,
закортіло поплакати перед жінкою на колінах!”
Засоромлений зник за першим рогом кварталу.
Більше його не бачив ніхто.
Тільки жінка ота якось вночі
Раптом зі страхом збагне,
що вона пізнала найбільших любощів –
не дозволила чоловіку на колінах поплакати перед нею.
ЧОЛОВІК У КАШКЕТІ:
16. І першої ж ночі до нього у камеру
зайшла безлика постать.
Ліхтар на долівку поставила.
17. І тінь її виросла на стіні.
18. Запитала: “Де зброя?”
19. І той, важко сказати, чи випадково,
чи може у відповідь,
20. Руку поклав на серце.
21. І раптом відчув удар. Потім інша
безлика постать зайшла
і била його.
22. Безликих людей було багато.
23. Був день. І була ніч.
24. Минуло сорок діб.
25. Інколи втратити розум боявся.
26. Врятував павучок,
який терпляче снував павутину.
27. Щоночі її шматували чоботи прибулих.
28. А павучок все починав спочатку.
29. На віки вічні.
ПОЕТ:
“Так! Так!” – чується голос знадвору.
Що стверджував голос цей? Для справи якої
стверджував?
Можливо, голос утверджував себе
у великому хаосі життя.
Несподівані нічні голоси, ніби почуті у сні.
Чи якісь запізнілі
від старості. Голоси неочікувані
та все ж можливі.
Вони збіднюють цей безконечний світ.
ЧОЛОВІКИ:
(Перший напівхор)
Ледве ми врятувалися від Сцилли й Харибди
і вийшли у відкрите море,
небезпеки чигають ще більші:
товаришів боягузтво раптове,
покора сліпа, підступна байдужість і чужість,
і визнання передчасне, і похвала покірних,
багатих сита байдужість,
заздрість і сумнів, химери, лукавство,
а найгірше,
коли немає надії,
і навіть біль залишає тебе назавше.
(Другий напівхор)
Недоумкуваті ми подалися на чужину
до стін Єрусалима чи старої
оспіваної не раз легендарної Трої.
І ніякий Гомер про нас не згадає. Ми
Ніби люди, які після довгих блукань
Повернулись
до рідної пограбованої домівки і відчинили
двері заплакані, –
ми вже в історії.
(Перший напівхор)
Мандрували тисячоліття, змінюючи вітрила на пару.
Були на півночі й півдні – то биті
бісовим вітром, то утішені ангельським плином хмар.
Віками чекали Месію, потім його останню сорочку
програли.
Грабували, пили ґвалтували жінок
і псалми візантійські читали.
На суші й на морі ми зазнавали страждань. Але
ніде не мали ні крихти щастя.
Скрізь горе людське. Ніхто не відчуває чужого нещастя.
(Другий напівхор)
І тоді ми побачили землю, яку роками
чекали, якої на жодній карті немає,
про яку пісню не склали іще.
Десь у душі
ми будували свій материк великий.
Братерство – так ми його назвали.
ЖІНКИ:
(Перший напівхор)
Жінки вітру, дощу і пилюги,
бідолашні жінки!
В газетах читали: потрібні на роботу.
Чекали годинами в коридорі.
Чоловіки дивились на нас, ніби на голих.
Здавалось, ми крижаніли,
о боже!
Потім поволі звикаєш
і, нарешті, відчуваєш якусь насолоду
у вимушеній наготі.
Не минуло й трьох днів.
Нас запросив начальник в кіно.
А потім сказав: “Повечеряємо у кав’ярні за містом”.
Ми дали йому ляпасу –
і тільки нас бачив.
(Другий напівхор)
О, що я кажу!
Це вагання було миттєвим, коли ми згадали
про наші блукання, про зношені туфлі
(до того ж не можна купити навіть білизну).
Уяви: тобі стало погано посеред вулиці.
На дорозі лежиш на очах у перехожих
в старенькій спідниці.
(Перший напівхор)
Все ми зважили добре.
І сказала собі: “Байдуже – сьогодні чи завтра.
Однак бути цьому”.
Ми лише відмовлялися задля годиться.
І предковічний страх
Поступивсь розрахунку. А потім
жінки вітру, дощу і пилюги
грубу ласку його прийняли.
А в душі німота голосила –
наш предковічний біль.
(Другий напівхор)
Потім пройшло і це. Тільки
іноді вночі
пригадуються хвилини оті
раптово. Аж волосся дибом стає.
Але вже не від страху.
І тоді відчуваєш приниження.
Не тому, що терпиш наругу,
А тому, що приниження те
хочеш на собі відчути.
Завжди ми шукали щось краще.
ЧОЛОВІКИ:
(Перший напівхор)
Вечори просиджуємо у таверні
старій, задурманеній хмелем, якої
з кожним рипом оплакують древність.
На кривоногі столи горе людське схилилось.
Випадкова дружба і неждане вбивство
поруч сидять і п’ють
в ці жахливі хвилини.
Лаємося і п’ємо.
Співаємо без упину.
Іноді утамовуємо голод сповіддю
і чужими наїдками,
Або мовчки схиляємося над своєю душею
І бачимо історію світу – тут пропливають
горе й моря. легенди й бажання , вчорашнє
і завтрашнє, всі гріхи і радощі раю.
Бачимо, як в нашій душі давно воюють
великі події й видіння,
немилосердні, принижені, вдача і звичка людини.
Похитуючись, пізно вночі повертаємо додому.
Ні, ми не п’яні. Ми просто втомились від істин.
(Другий напівхор)
Помираючи, ми залишали
нашим нащадкам голод і страх,
і біль
за завтрашній світ у шаленій круговерті.
І як в гнилому яблуці лежить насіння
для іншого яблука, в кутку
лежало наше знаряддя. Уже народилось
безсмертя.
ЖІНКИ:
(Перший напівхор)
Бідні жінки,
пралі, друкарки, кравчиха
цнотливі й коханки,
негідниці,
жінки вітру, дощу й пилюги.
Ми відчували той страх, що ховається інколи
від наївності,
втому, що ховається в доброті,
байдужість, що ховається в покорі.
Але найбільше ми відчували безсилля,
що у злості ховається.
Часто нас залишали кохані.
Більшість із нас,
Шаленіючи, обливали їх купоросом,
інші вбивали ( який жах!) сокирою
сонних. Ті самогубством кінчали.
Про можна чути щодня..
Часто ридали,
картали себе
і прагнули швидше знайти іншого,
бо минають роки.
(Другий напівхор)
Бідні жінки.
Ми заздрили кращим від нас..
Мучили тих, котрі були потрібні.
Ми пишались, що маємо багатих знайомих.
Розповідали любовні небилиці.
Наговорювали на невинних людей.
Від страху брехали.
А потім уже брехали за звичкою.
Іноді правду казали, та нам вже
ніхто не вірив.
(Перший напівхор)
Якби нас хтось побачив увечері наодинці.
Відстібуємо шпильки й підв’язки.
Вішаємо одежу на вішалку і розфарбовану маску,
яку чоловіки віками одягали нам на лице,
аби подобались їм.
Коли б вони бачили нас у ту мить.
Як би їх налякали наші втомлені обличчя.
Ой жінки одинокі!
Ніхто і ніколи не міг здогадатись, яка тривога схована
під жіночою хтивістю і підступністю.
І ми завжди шукали щось краще.
ЧОЛОВІК У КАШКЕТІ:
30. Щодня різні обличчя в маленьке
віконце камери заглядали.
31. Їхні очі були кам’яними.
32. Але були хвилини, коли навіть камінні очі
потішали його самотність.
33. Щоночі п’яні ставили на долівку ліхтар.
34. І його били.
35. І тінь билася в розпачі
на стелі, немов переможений.
36. Потім його залишали на самоті
з мовчанням і кров’ю, що стікала поволі.
37.А вдалині гудок поїздів звав до життя.
38. Може, тоді він втратив свідомість. Може він плакав.
Може, знову упав у великий гріх.
39. І він відчув гордість.
40. На тридцяту ніч почув стогін в сусідній камері
41. І його охопив невимовний біль, бо нічим
не міг зарадити.
42. І поповз до стіни.
43 Не раз на цьому шляху втрачав свідомість.
44. І коли, нарешті, доповз, постукав у стіну.
45. Так, як віками це роблять божевільні і в’язні.
46. І відразу стогін затих. Почувся
кволий стукіт у відповідь.
47. На славу людині.
“МУДРИЙ”:
У кожнім початку ти чуєш,
як непомітний кінець
піднімається сходами в ту годину,
коли промовляють “люблю”,
ти бачиш – падають на них
cутінки розлуки. І коли в кожному вчинку
ти відчуваєш
ту мить, що не збулася і ніколи не збудеться,
яка померла
ще тоді, коли народжувалася.
ТОЙ, ЩО З ПОГЛЯДОМ ГАРЯЧКОВИМ:
Де ти, нарешті, скажи мені, де? Тебе я шукаю,
ніби сліпий ручку дверей
в палаючому будинку.
Коси її правічний ліс,
повний таємничих чар,
в якому я – дитина , що заблукала.
Ночами схоплююся, одягаюся
і чекаю тебе. Ти могла б і не стукати.
Кинула б швидко пальто на стілець –
і кімната завмерла б, побачивши
коси шалені твої.
Стара шафа побігла б, мов покірна служниця,
туфлі тобі знімати. І дзеркала сміялися б
і розбудили б сусідів. Скажи мені,
ти зберегла гребінець, подарований мною? –
я тебе запитав би. – Білий, великий гребінець,
ніби пустеля, чи засніжений шлях,
по ньому щоночі іду.
Я хотів би, щоб ти померла.
Всі, кого ти любила, забудуть тебе колись.
Тоді ти будеш моя,
лише моя.
ТОЙ, ЩО ВИЙШОВ ІЗ БАРУ:
Гей ви, ті, що топтали мене, наплювали на мене,
понівечили моє життя,
дозвольте поцілувати вам ноги
і поплакати перед вами.
Бо через мене ви пустилися берега,
принизивши і роз’ятривши назавше душу людини.
Я перепрошую.
ПОЕТ:
Вікна будинків,
ніби обірвані лінії наших будинків.
Жінки неуважно вдивляються в порожнечу.
Що вони бачать?
Діти поснули на порозі завтрашніх жахів.
Двоє старих мовчки сидять, зіпершись на стіл.
Скраю дорослий син недоумкувато сміється
і стежить за мухою на гардинах.
Двадцять років минуло відтоді,
коли постраждав його розум від вибуху бомби.
Безробітний пізно додому іде,
коли всі засинають.
Не вмикаючи світла, роздягається. “Їсти не хочеш? –
Жінка питає із ліжка. – Трохи супу лишилося”. – Я не голодний, Анно, – відповів і тихенько
пішов у вбиральню
трохи поплакати.
Вікна, мов сторінки старої забутої книги,
яку викинули надвір і вітер її гортає,
дощ її мочить,
і грабує із неї тепер
останні захоплюючі історії
прожерлива мурашва.
ЧОЛОВІКИ:
(Перший напівхор)
Потім знову пливемо з Колумбом
по морю, що нас перекинути хоче.
Кермо у руках, терпіння на серці, і в горизонт
ми втупили очі.
В негоду море бушує.
Вітер його провіває.
А нам небезпека провітрює душі –
чисте й святе залишає.
Наш корабель по хвилях, ніби поголос, ніби смерть.
І більшає світ. І доля усе пряде.
А ти борешся з хвилею й пам’яттю,
наповнений силою вщерть.
Великими, сильними горизонтами
кличуть нас в далину
дні, що не мають кінця,
і мовчазні, без вітру ночі
зоряним дощем
зрощують наші серця.
(Другий напівхор)
Відкриваються міфи нові,
ніби прозорі дитячі світанки.
Варто лише ворухнути втомленими губами.
Колись ми були переповненими випадковостями,
ми були такі таємничі,
як в глибині часу
перша матерія,
ще не розгадана нами.
(Перший напівхор)
Нарешті дісталися нашого берега і кинули якір,
який вже давно мріяв впірнути.
і на карті світу позначили нову столицю –
ВІЧНА НАДІЯ.
Товаришів поховали, що померли
від сухот і холери, інших зібрали,
тих, котрих купили в пивницях.
І знову команда: “Якір підняти! Напнути вітрила!”
Нам світ відкривав свої таємниці.
(Другий напівхор)
І щогла увігнана в небо, ніби у груди спис
якогось бога, що в муках віками гине.
Гей, незнайомцю, куди нас ведеш?
Скоро програємо в карти
Благеньку твою сорочку.
ЖІНКИ:
(Перший напівхор)
У ворожок ми вихід шукали.
Бігаємо до відьом. Про що ми дізнаємося?
Щодня гороскопи в газетах читаємо,
до сумнівних астрологів ходимо
і до шептух,
що снують в смердючих, затхлих кімнатах
між двома світами
і закопченим горшком, де сочевиця вариться.
Вони умирають самотні й печальні,
хоч за гроші комусь щастя вгадують.
(Другий напівхор)
Набери водиці
З темної криниці,
опівночі пригуби,
щоб тебе він полюбив
на могилі на дитячій,
щоб і місяць не побачив
три стеблини чар трави
від недуг собі зірви.
Так ми їм говорили,
Дарма, що не знали про чари
І всяке таке.
Може, це краще.
Хто, скажи мені, хто,
хто витримає, хто
коли тобі провіщають відразу всю біль
усього твого життя.
(Перший напівхор)
Ой, людино, ти хоч за щось, а вхопитись повинна,
бо пропадеш. Ми ходимо на побачення.
В сумці цукерки чи пряник,
ніби вдома його спекли
і чарами начинили якимись – так нас учили.
Ми свої мрії любовні отруювала поволі –
в них ми ще дівчатками вірили.
Чоловіки, звичайно, здогадуються про це,
та нічого не кажуть.
Так і з’їдають пиріг. І нас роздягають.
А згодом знову нас залишають,
які ті попередні.
(Другий напівхор)
Жінки вітру, дощу й пилюги,
бідні жінки,
нехай ми нічого не знаємо
про чари,
ми чуємо іноді дивний скрип східців –
невидимий хтось піднімається.
Мурашки по тілу бігають,
аж доходить до серця, коли відчуваємо раптом
те, чого не відчувають інші та й відчувати не хочуть
ніколи. А хтось істерично здіймає крик і непритомніє.
А наступного дня дізнаємося – там на сусідній вулиці,
здійснилось убивство страшне.
Або ще гірше – розпочався війна.
Ой жінки ці – якісь божевільні.
І вічно ми шукали щось краще.
ЧОЛОВІКИ:
(Перший напівхор)
Ми хліба з’їли за свій вік не більше
ніж людина одна за рік. Але
якось жили на світі,
бо наша любов до тебе, годувала б цей
світ два-три роки.
Ми орали і сіяли, збирали врожай щоліта.
Ми будували міста і загубились у цій метушні.
Ми ходили в походи і мріяли про оргії, повстання,
гіркоту пізнавали від злих людей,
їхня доброта нас бісила.
Справа наших рук – слава для сильних,
пісня поетам,
недоказана епопея злиднів народу.
Все це ми знаємо: ненависть, приниження,
славу і страх, егоїзм і любов.
А понад усе відчували вічну
спрагу свободи.
(Другий напівхор)
І завше вечірні дзвони будять у нас
вічний страх і водночас
спогад про дитяче життя.
А небезпека. Ніби хоробрий рибалка
виловлює в нашій душі
сили приховані. І так
ми йдемо через ненависть і співчуття.
(Перший напівхор)
Одні казали: ми боже створіння
інші, – що предок мавпа. Ми простий народ
і покірний,
слухали тебе, нескінченна
гілляста, як дерево, казко, ти нас взяла у полон,
бо наше безмірне довір’я сильніше
ніж мрія і сон.
Як діти, воно творило великий цей світ
із нічого таки абсолютно,
і не тільки те, що ти бачиш і чуєш, але й
дещо інше – невидиме і невідчутне.
(Другий напівхор)
Куди ми йдемо? І звідки?
Що ми шукаємо, борючись із собою!
Ми від страху йдемо, від убивства і крові,
і повторення. Ми йдемо
від первісної крадіжки
до дружби усіх людей на землі.
ЖІНКИ:
(Перший напівхор)
Нарешті виходимо заміж.
Чимало дітей народимо,
бо, дивись, буде пізно – і настає цей час.
Все затихає у нас. Бажання
і спогади. Я швидко минає життя –
навіть не можеш збагнути.
Діти живуть своїми думками, нам співчувають,
як матерям. І ніколи б вони не змогли
побачити в нас людей з недоліками і мріями.
Так і жили. Обдурені, одинокі
навіть в любовних стражданнях.
Самотні у святості материнства.
(Другий напівхор)
Лайка через нестатки
паніка перед швидкоплинністю часу,
ворожнеча – її нам залишила любов,
вмираю
Безкрая монотонна лавина днів і ночей
часто приносять думки, які повідати нікому не можна.
А колись
Ми байдуже в ліжко лягали.
Тому лікарі визнають, що більшість жінок
не збудливі! Чи може інакше –
самотнє їхнє життя переповнює ненаситність.
(Перший напівхор)
Навіть, коли ми чесні, чоловіки запідозрюють нас,
ніби приховуємо щось, чи думаємо про інше.
А, насправді, ми ховаємо
те, що їм не подобається –
душу, спустошену ними ж.
Жінки вітру, дощу й пилюги,
в чому наша вина, що живемо у світі такому.
Їх спустошувала довіра в сили свої,
а нас – лукавство безсилля.
(Другий напівхор)
Та раптом приходять хвилини, коли
падають сльози на руки,
і ми відчуваємо на голих руках
щось велике, гидке,
наче біль, що пронизав долоні бога,
коли той руки простяг, щоб повести
Лазаря назад –
у життя.
Ой, бідні жінки!
І завжди ми шукали щось краще.
ЧОЛОВІК У КАШКЕТІ:
48. Вартові повели його на суд.
49. Бідолашні, безвусі вартові, котрі всю дорого лаялись,
50. не думати про те, що
колись їх називали “дітьми прачок”.
51. І ховались тоді за вози не запряжені, або ж
у підвалах завалених і довго там плакали.
52. Були хвилини, коли вони своїх матерів ненавиділи.
53. І знову були хвилини, коли із слізьми
вони падали їм на руки, що пахли милом
і чужими наїдками.
54. Їхні великі натомлені руки схожі на маленькі
церкви зруйновані.
55. І в них більше не служать, і віруючі
не святять вербу.
56. І сам бог спустився і плаче.
57. На їхніх руках.
(Пауза)
58. Коли увійшов чоловік у кашкеті, судді почали перешіптуватись.
59. І запитали його: “Вас багато
60. І він, – важко сказати, чи випадково,
чи у відповідь – підійшов до вікна.
61. І показав на натовп.
62. Судді закричали: “Більше свідків не треба!”
63. Таку ж відповідь вони почули багато років тому.
64. І їх охопив страх.
НАЙСТРАШНІШИЙ СЕРЕД УСІХ:
Ні дня ні хвилини
яке мав найменших радощів,
які відчуває навіть мурашка, –
спрагу бажання, муки совісті за провину.
Згораючи від хвилинної паніки і божевільної вічності,
я міг би зректися матері
заради маленької слави.
Слава сильніша від любові і від краси
дорожча, і від дитинства солодша,
а все-таки темна,
наче могила.
ПОЕТ:
Ви, незчисленні ночі, вічні ночі,
ночі, як темні великі обійми, в яких
тремтіння і сльози,
ночі високі до безкінечності і вище –
вони доросли до нас,
творячи речі буденні й дива. Ви,
ночі дитячі, нам ангел приніс у сон
дивне якесь бурмотіння,
ночі юнацькі тремтіли, мов наречена,
що роздягається перед ними!
Ночі, ночі приниження – у них приниження людей.
Зневага тобі розкриває обійми бога.
Ночі приречені, в яких ви вгадаєте
пронизливий погляд хворих дітей,
що скоро помруть. Прості ночі чекання,
ніби великі міфічні подвиги,
нестерпні, як щастя. Ночі. Ночі,
в яких піднімається великий жест твого життя,
ніби хвиля в тобі самому!
Та в останню хвилину злякався, а може завагався,
і живеш з непосильним жестом, що висить, мов рука
паралізована. Залиште мене,
я поплачу на ваших плечах, сестри мої, ночі,
ночі тріумфу, коли із піснями й вином
невгамовна душа твоя п’є марноту із кожної чаші,
і в словах якогось рядка тихо і невимовно
плаче. І ви, ночі, коли смерть закрадається вічну таїну,
ніби велику чистоту! Ночі,
незчисленні ночі земні. І ти, поезіє,
найменша смертна зернина
вічного часу!
(Заходить чоловік із великою бородавкою на носі і сідає на порозі. Настає ніч.)
СТАРИЙ:
Ось я тепер на порозі
Навпроти вічності. Час змив цнотливість із мене
й гріхи.
Я немічний, сонний серед страху і мух,
і спогадів. Спокійний і подумки блукаю далеко,
бо те, що зробив, забуте давно,
а за мами йде тиша. І ніхто, і ніщо
не може її зупинити.
Стара, сонна моя душа ледве вгадує те жахливе,
що чекає на мене.
(Незабаром засинає. Пауза. Жінки стають на коліна.)
ЖІНКИ:
Земля – це подушка, на яка ми лягали і мріяли,
саме тоді наше тіло переповнювалось
снами і молоком непорочності.
Земля – це ліжко, на якому нас обнімали чоловіки
і входили в нас і перероджувались у малих
безневинних дітей.
Земля – це велике щастя, в якому жили ми,
і гірка могила, яка чекає на нас.
Це земля, яка щоночі п’є наші сльози –
і з’явились могутні ріки і скрипки плакучі.
Земля – це наша земля.
ЧОЛОВІКИ:
Будьте благословенні, дні випробувань!
Ви відкриваєте безконечність доріг,
коли перед носом усі зачиняють двері.
Коли нас забували, ви вчили нас пам’ятати усе.
І наставляли: якщо доброта – це божа рука
над світом оцим, то
справедливість – обличчя народу,
що живе в нас. Ви руки наші звільнили
від мрій, щоб взяли, як хліб святий, –
відповідальність. Так жінки беруть насолоду
хвилинну, а віддають тобі
вічне твоє продовження. Хай будуть благословенні!
(Жінки тим часом встають.)
ПОЕТ:
Біль нескінченний людський
піднімає тебе над тобою –
аж до марень і божевілля, й пророцтва,
і долі, ще вище –
до справедливості. Ти тремтиш
від спогадів, справ і мрій.
І бачиш, як хвиля за хвилею – покоління ідуть
із глибин часу
і світ омивають. І пучки пальців твоїх
розбухають болять,
мов животи вагітних. І тоді починаєш
розуміти біль неосяжності, коли
народжувався світ, і болі землі,
щоб народить колосок. І болі
цілої вічності,
щоб колись народилася пісня.
ЧОЛОВІК У КАШКЕТІ:
65. І дні минали швидко. І настав
останній вечір для нього.
66. Він припав до заґратованого вікна
і дивився на місто.
67. Потім заглянув угору, де закінчувались
одна по одній зірки.
68. І спокій його полонив, і ніби розвіявся страх.
69. І в душі відчув солодкий плач, ніби тоді,
в дитинстві,
хтось руку йому сердечно простяг.
70. І він прошепотів: “Товариші”.
ПОЕТ:
Нікого. Нічого. Місто згорнулось –
дивна якась тваринка
з темною шерстю і краплинками від ліхтарів.
Якась пара в об німку вийшла із ресторану.
Фари автомашини вихоплюють їхні обличчя із темноти
Ніби маски бліді Електри й Ореста напередодні
неминучого злочину.
У глибині вулиці богині помсти
підстерігають –
втома, і перелюбство, і звичка.
Хто з тобою живе в одному будинку
і їсть за одним столом, і спить у ліжку
з тобою? Ти зроду його не знав.
А той із лицем, закутаним темінню,
з’являється перед тобою, щоб ти не забував,
хто він є. Ніхто.
Лише руки сліпого Едіпа дорогу йому показують.
І колись ненароком доторкнуться до тебе
у цій тісноті. У сусідському
готелі “Візантія” – розпуста.
Біля входу стоїть одинокий черговий
Палеологів прямий нащадок,
весь у прищах, з алкогольними мріями і хворобами
.різними.
Пробачте, куди ця дорога? Ні, ні…
Якщо звернеш на розі,
поринеш у хаос…
ТОЙ, ЩО НАСВИСТУЄ ПІСНЮ:
А пригадай, не були ж порожніми
сусідні кімнати
друзів. Вони пішли –
і ми виплакуємо сльози нашого життя.
Кімнати були холодні, а стіни голі,
і плями квадратні, що на стіні лишились
від портретів.
Ніби маленькі картини великої пустоти.
Вони пішли – знову сказали ми. І в нашому голосі
тремтіли всі вікові розлуки. А ці чужаки,
а ці зайві люди
з грубими голосами і зморшками
щось невиразно казали:
терпіння, завтра все мине… Вони забули,
ніщо не минає зовсім, а змінюється потроху.
І все, що було
знову вертається,
мов неминучий ранок яскравий.
О дружба дитяча,
коротке ніжне передвістя
великої завтрашньої любові.
ЧОЛОВІК У КАШКЕТІ:
71. І його привели з двома товаришам
за косогір, за містом.
72. До руїн старої лікарні.
73. Світало.
74. Офіцер, як заведено, підійшов до крайнього
і запитав:
75. Твоє останнє бажання?
76. І той попросив покурити. Дозволили.
77. Офіцер підійшов і до нього, теж запитав.
78. І він попросив камінь великий.
79.Офіцеру стало цікаво. Наказав принести.
І став оддалік.
80. Той звівся на камінь,
81. Бо малий був на зріст.
(Велика пауза)
ХОР:
Славу у нас забери і любов, мрії і дружбу. Іще забери
терпіння. Тільки одне нам залиш, о,
нескінченне життя!
Якщо цього немає –
ти бідне. Хай слава тобі вінком. Ти
самотнє. Ні, ні, не віднімай
ніколи у нас, святе й солодке життя,
л ю б о в і д о т е б е!
ПОЕТ:
В забитих опечатаних будинках люди,
що колись кохалися,
зараз в одному ліжку мерзнуть,
як тільки торкнуться одне одного.
Але страх самотності, жалість
І час, що минув,,
Все їхнє розбите життя,
нещасна необхідність до якоїсь відвертості
навіть там, де тебе виганяють, –
всіх поєднало назавше. І щоразу,
коли покидаються уночі,
вони думають про чуже обличчя, що спить
біля них: “Хоча б він скоріше помер”.
Люди тихенько підходять до дзеркала
і намацують в темноті холод скла
в надії знайти там своє лице. Але
їхні руки сліпі,
покалічені тим, що не зробили нічого для інших.
Раптом чиркнув сірник.
Бачать із страхом у дзеркалі
Невідоме обличчя. Хто це? Через недовіру чи егоїзм,
вони загубили себе назавжди.
Божевільні люди од відчаю. Від буденності
мертві люди,
малодушні люди у свій гідності та інші
спокутували великі гріхи.
Люди, що повністю віддаються
відчайдушній пристрасті
до скону. Інші, що борються з нею,
перемагають,
і живуть непомітно, сіро.
Нічого такого.
Просто люди.
Нічні аптеки з кольоровими пляшками,
ніби хворі пейзажі місяця. Церкви,
наче руїна якогось раю,
що на землю звалився. Лише чути .кроки нічного сторожа.
І ніхто не бачить, як в нього руки тремтять,
бо він в темноті. Він стереже руїни
далекого світу,
що зник. Археологи колись злякаються,
розкопавши цей біль людський.
(Пауза)
ЧОЛОВІКИ:
Крутися, крутися, земле,
дні і ночі пряди –
роки за роками, мов веретено велике
давно померлих жінок,
крутися.
Пряди подорожі,
розлуку,
повернення
і знову подорожі.
Славу пряди і покору. Свято й ненависть,
смерть пряди і життя.
І знову пряди, пряди,
пряди справедливого справу
ЖІНКИ:
Крутись, бідолашне веретено.
Пряди одежу й казки,
пряди щонайбільше
мрію. О. боже, мрію,
в якій і слава, і свято.
Вона велика, наче земля,
І пломенить, як любов,
І пече, ніби правда.
АГНОСТИК:
Хто я? Куди я іду? Як тут опинився раптом
з безкінечності дитинства.
запорошеному, із низькою стелею?
Бажані слова, думки й діла, які здійснити хочу –
це глина в руках часу,
що зміню мій образ лише зовні.
Події, жести, обличчя –
все чуже.
Не знають тебе й не пригадують.
Маленькі фотографії – тріщини,
крізь які
бачиш пекло й всіх померлих.
Дзеркала не відчувають ніколи, що то утіха й прощення.
Слава, любов і смерть не відлунюються
в самотності і безкінечності часу, так як і руки сліпого,
що на меблі натикаються в кімнаті. Страшно мені,
страшно…
ЧОЛОВІКИ:
Голос хороброго хлопця долинув
і чує цей голос майбутнє –
воно вже іде.
ЖІНКИ:
Голос співучий всесвіту,
його почула жінка в собі –
і розроджується.
ПОЕТ:
Ночі великі, як матері, ночі,
мов чоловічі руки, ночі
настіж! Маленька смерть – принаймні повернення
у велике благодіяння!
З чийого дитячого сну,
З якої великої нездійсненної любові,
з якої предковічної туги
котимо туманний спогад довершеності,
що розбиваємо усе, до чого торкаємося –
і примушує нас починати усе в спочатку
на віки. З якого невблаганного благословення!
(Чоловіки і жінки наближаються і слухають чоловіка в кашкеті.)
ЧОЛОВІК У КАШКЕТІ:
82. І третій товариш не поросив нічого
83. Була весна.
84. І повинні були збутися пророцтва древніх співців,
що співали на роздоріжжях. Співцям з довгими бородами,
в яких тисячі струн бринить.
85. Цієї весни прийде свобода…
86. І став офіцер віддалік і скомандував:
87. По цілі!
88. Товариші перезирнулись.
89. І подивилися вперед
поверх касок жандармів
вдалину
90. У майбутнє.
91. Вогонь
(Пауза.)
92. І час прийшов сонцю вставати.
93. І життю починатися.
(Велика пауза.)
ЖІНКИ:
(Перший напівхор)
Виставляю ногу вперед
і знову назад ставлю,
піднімаю немічну руку свою –
ослабла падає вниз.
Як я тебе проведу!
Хочу позбутись грудей,
що тебе годували.
вирвати коси,
що тебе вкривали,
виколоти очі собі,
що витримали усе,
аби постелити постіль м’яку.
Бо земля тверда
і гірка. Чорна земля.
Як я тебе проведу.
(Другий напівхор)
У мене немає сил для плачу.
Викликали сльози на безліч дрібних речей,
і тепер, коли потрібен крик,
щоб сколихнути небо і землю.
ледве чути схлипування.
ХОР:
Не віднімай у нас життя святе,
солодке життя,
любові до тебе.
ЧОЛОВІКИ:
Що смерть для нас, брати,
адже ми маємо мрію.
Перед цим велетенським світом
вперед, вперед –
так падали товариші
їх накривало колосся нашої пісні.
І всі ми заплакали,
один одного не признавали.
Сильніше любові нас єднала сама надія –
вперед, вперед.
Сурми і мрії, компаси, роди
пурпурові вина й легенди,
наш непереможний прапор, як і час, прапор
починається з нашої крові.
ЖІНКИ:
І кожен наш біль – таємне, гірке повернення
до святого смирення простих речей.
ЧОЛОВІКИ:
Наш прапор безсмертний від тисяч мертвих.
ТОЙ, ЩО ІЗ ПАМ’ЯТТЮ:
Плани, які відкидали, рішення,
які боялись прийняти,
надії годували надіями,
хоч знали, що це небезпечно. А наші вимоги
до інших –
ми знали їхню убогість і нашу нещирість.
І погляд людей, котрих випадково зустріли вночі,
Визначав наше життя.
Виважені слова в потрібний час
поступались місцем мовчанню.
Прийде усе колись разом,
якоїсь миті, коли ти по східцях
безпечно підніматимешся
чи шукатимеш напомацки вимикач,
сам у напівтемній кімнаті, чи у натовпі
при світлі ліхтарів.
Куди ти ідеш? Де заховаєшся?
Що зробив зі своїм єдиним життям?
ТОЙ, ЩО СХОЖИЙ НА НАС:
Чому з глибини душі
нас мучить безжалісний відчай,
щоб мали дещо, те, що належить нам –
силу, вкрадену в інших,
чи викинуту, ніби кістку, без жалості,
самоприниження, як егоїзм, –
безнадійний шлях існування?!
ХОР:
Не віднімай ніколи у нас, святе солодке життя,
любові до тебе.
ЧОЛОВІК У КАШКЕТІ:
94. І не пройшло кілька днів, чоловіки
в чорних капелюхах, на очі насунутих,
отримали новий наказ.
95. І постукали в маленькі залізні двері,
в центрі міста за ринком.
96. Де пахло рибою й гнилими фруктами.
97. І весь день ходять бідні люди і
купляють овочі. м’ясо, невідомо чиє,
і дешеві свічки для померлих.
98. Ті, що роками жили принижені біднотою.
Якщо їм протягнеш руку – боязко всміхаються
і відходять у бік
99.Різні торговці виглядають із дверей
магазинів своїх і дивляться на дорогу,
ніби там щось шукають. А потім заходять
всередину і риються в товарах. Відкривають
розрахункові книжки, шухляди прибутків
і знову шукають.
100. Але той, що втратив душу, чим він
її замінить?
101. Увечері вертають додому, обшукують жінок,
потім знову всюди нишпорять.
102. І той, що мармур тесав, відчинив їм двері.
І його запитали: Як тебе звати? І він відповів.
103. І чоловіки в чорних капелюхах здригнулися.
104. І перепитали один одного. Що це діється?
Хіба він воскрес?
105. І засміялись потім, бо чудес не буває
в наш вік. Посміх невпевнений.
(Пауза.)
106. Ім’я його прозвучало гордо, як всяке
людське і’мя.
(Пауза.)
ЧОЛОВІКИ:
Земле, на веретенах сухих гілок
Ти вічно квітень прядеш, ткаля весни і терпіння.
Земле, ти праля свята, полощеш ночі і дні
у джерельній воді повторення.
Земле ти плакальниця, твоє черево народити готове
навіть мертвих
для іншого безіменного життя.
Мамо, земле!
ЖІНКИ:
І ти сонце, сонечко,
сієш проміння, наче насіння,
і порепана земля приймає його,
щоб народити мед, любов і поезію,
і завтрашнє щастя.
ХОР:
Наш прапор живий і безгрішний,
як матері,
наш прапор жорстокий, як бог.
Хай падає ніч, вона не може закрити
великі тіла мертвих,
що сперлися на майбутнє. Мертві, і ви –
вперед, вперед!
Незрівнянна мить світу, безкрайня любов
не лише двох людей.
Чародійна любові усіх, коли один одного
просять зрозуміти,
щоб усі мали одне ім’я, мрію одну і пісню?
щоб дороги зійшлися в одну,
руки в небо одне, в одну справедливість,
щоб сльози влилися. Ви величезні
як материки,
народу нашого надії!
І коли ми помремо – все одно вперед!
Наш прапор глибоко в нашій душі майорить,
безмежний, наче земля,
якій ми усі належимо – вперед, вперед!..
(Велика пауза. Поет підходить краю сцени.)
ПОЕТ:
Друзі скажіть по-правді,
чи може бути щось сильніше від спраги?
Адже ми такі тимчасові, а живемо вічними мріями!