Дворов коробки, призраки домов,
трущобы мрака, мокрые и узкие ступени,
печаль подъездов темных, пропасть ночи,
дыханье плесени. Клочок бумаги,
простая и короткая записка: "Никто не виноват!"
По крышам в тихих лАптях,
как мудрый кот, идет луна,
в окно ночная бабочка летит.
И синий пар над сорванной трубою расцветает,
кровь голубая потекла из вспухших медных жил.
Играет призрачный кларнет печали.
Горит, как вдохновенье, синяя струя.
И сумасшедший шепот подсознанья
два сердца заставляет задрожать.
Клокочет ночь. В ковер дырявой тишины
врастают газа синие цветы.
Мышь лунная нахально на кровать садится,
на лодку наслажденья и тоски,
и тело с телом в спазмах боли и блаженства
последний раз сплетается и вьется.
Склоняется над ними синий ангел газа,
венчает голубым огнем их, будто миртом,
и души, словно лилии, в экстаз швыряет,
пускай сгорят последней каплей спирта.
С украинского перевел А.Пустогаров
БАЛАДА ПРО БЛАКИТНУ СМЕРТЬ
Примарні камениці і коші подвір’їв,
мов нетрі мороку, вузькі і мокрі сходи,
провалля ночі, що його ніхто не зміряв,
і смуток темних брам, і цвілі млосний подих.
Зім’ятий і заляпаний паперу клаптик,
коротка, проста записка: “Ніхто не винен,
злочинця не шукати!” Йде у тихих лаптях,
мов мудрий кіт, дахами місяць, нетля лине.
З розкритих проводів букетом синя пара,
із мідних, спухлих жил блакитна кров струмує.
З-за шафи, що в півсні принишкла з ляку марить,
примарне соло на кларнеті смутку, чуєш?
Палає струм блакитний, мов душа в натхненні,
і шепіт божевілля два серця колише
з-під дна свідомості.
І ніч у вир шалений!
І синім квіттям газ в подертий килим тиші!
На ліжко, човен розкоші й нудьги кохання,
сідає миша місячна – цинічна й куца,
і тіло з тілом, тісно сплетені востаннє,
в неситих скорчах болю й насолоди в’ються.
Похилений над ними синій янгол газу
вінчає їх вогнем блакитним, наче миртом,
і душі, мов лілеї, кидає в екстазу,
аж спаляться, немов останні краплі спирту.
24 грудня 1935