Из цикла "Письма в Украину"
I
Я в тоску влез, как в тогу, как в робу.
Ночь моя – это в глотке игла металлическая.
Я болезнь подцепил и горжусь ей, еще бы
не гордиться. Она психическая.
То есть, это любовь. В свете знания
о болезнях ее описал Авиценна:
не вздохнуть от синдрома сношания
и подохнуть охота, ну, обалденная.
Я нормально стихи сочинял, на досуге
толковал о тончайшей материи прозы,
а теперь мои рифмы плохи, как старухи,
и рифмую я к "прозе" одни только "слезы".
Я лежу, как в мешке, и вокруг себя шарю
без тепла и без света, привета, азарта.
В голове, на обоих ее полушариях,
разложил я отчаянья драную карту.
Помолись за меня ты в окошечко Божье –
лучше сдохнуть от водки или геморроя.
Что угодно теперь со мной сделаться может –
всех зарежу, себе вены вскрою.
Друг! Приехал хоть ты бы!
Табачок мне привез, тишину, анашу.
Задыхаюсь я здесь, как последняя рыба.
и в другой раз про все остальное тебе напишу.
II
Здесь столица. Довольно людно.
Маловато зелени для ботаник,
и как будто судно (или судно?)
и скорей не ковчег, а титаник.
Людно и дефицит кислорода.
Как везде, большинство невезучих и дурней,
добежать не поспевших к небесному входу,
но с правами на прах и на место в урне.
Я писал, что примерил робу,
научился слову "глаголю",
любить квас и душу народа,
ходить синим от алкоголя,
чифирить, отрываться резко,
понимать толк в похмелье,
и ботинки чистить о занавеску,
и держать душу в черном теле,
научился божиться, клясться,
отличать на вкус от дукатских явские,
ничего уж не добиваться,
в потолок плевать прям по-графски,
видеть в дереве виселицы природу,
воплотившуюся в осине.
Я нигде не был так недалек от народа.
Расскажи это всем в Украине.
VI
Я в таком тут ночую доме –
сплошь писатели и поэты.
Не совсем это то же, что жить в Содоме:
извращения, групповухи, минеты
здесь немного не те, о которых
ты узнал из порнухи, где крали
и в кровать и в авто лезут споро.
Это есть все. Но в сфере морали.
И все признаки мышеловки,
где лунатов гуляют сонмы.
Если ноги не ходят – неловко
поскользнешься и рухнешь, себя не помня,
под чужими лампами или в лифте –
вниз и вверх разъезжаешь на каждый вызов -
между адом и раем ты, фифти-фифти,
пол, как водится, кровью сбрызнув.
Выход есть, он один – в темноту
с подоконника ноги шагнут сами,
и вобьешься, как гвоздь, в пустоту.
На тебя вся Москва лает псами,
пепелище империй, народов...
Но, однако, лишь на бумаге
я, как камень, лечу в эту тусклую воду.
Мне и спьяну не хватит отваги.
VIII
Я жирую, как фаллос в лоне,
в этой местной культуре – от ахов до всхлипов.
Словно быть без фрака в салоне,
где толпа из роскошных типов,
главным образом, с юга, из малороссов,
что знакомы из анекдотов.
Здесь их держат за эскимосов,
папуасов, то есть за идиотов.
Но есть пара фигур весомых,
просияли учено и лестно:
Феофан Прокопович – известный гомик,
Разумовский – певец известный,
или Гоголь, или Гребёнка,
если сунуться вглубь коронаций, –
Катерина Вторая, как просто бабенка,
курва, то есть, сближала нации.
Видел тут потайные да явные
махинации с духом. Краснею от срама.
И настолько тут все православные,
что я, лично, склоняюсь к исламу.
Сколько ж на уши вешают дряни!
Все естественно – грех не велик им.
Слышал – все мы братья-славяне?
То есть, Киев был тоже ихним.
XII
А я странствую сквозь Москву.
Здесь метро трагическое и стратегическое,
не похоже это совсем на лафу
и халву (какое слово магическое!).
По соседству от ада, химер и фурий,
по системе убежищ. Сомнительно ныне,
чтоб какой-то там просто Юрий
Андрухович ее раскусил. В половине
первого бродишь глубоким холлом
кольцевой, что еще в тридцатые
героическим строена комсомолом,
и приходят на ум не Буццати
и не Кафка, не будь он к ночи,
а расстрелы и наркоматы,
портупеи. Тебя ветер полощет,
и стоишь, рот раскрыв, как Хома ты,
Брут, у которого волос дыбом
от ночного ужаса пустых станций,
где мерцают со стен, как подземные рыбы,
имена убийц, проходимцев, засранцев.
"Это, – мямлил профессор такого-то штата,
исторических трудов моих персонажи".
Не хочу называть имена этих татей,
на губах от них привкус сажи.
XIX
"Одалиски, что к ночи идут на охоту,
ветераны, что пишут жалобы, стихи и картины.
стукачи, что могут построиться в роты,
франкмасоны, что ткут паутины,
пушкинисты, что млеют от твердого знака,
патриоты, над киром поникшие в думе,
молодежь, что бьет или ставит раком,
пьянь, что толк понимает в парфюме,
девки сдобные, из коих купечество
прет щеками, грудями, задами,
ухажеры их, что не лечатся,
имбецилы с чертами далай-ламы,
остальная вся сволочь, толпа алконавтов,
все народы и расы, люди!
Я устал от кремлевских курантов,
уже завтра меня здесь не будет.
Все прощайте! И ты, круглолицый,
что, как манну, сыпешь указы.
Я добыча твоих милиций,
я боюсь, что применят газы.
Церкви, тоже прощайте – кресты щербаты.
под которыми выл я совою".
Я не выкричал эти слова на Арбате:
где-то вымерзли они над Москвою.
(1990)
С украинского перевел А. Пустогаров
З циклу "Листи в Україну"
I
Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу.
Моя ніч – ніби голка у горлі вічна.
Я собі підчепив тут одну хворобу.
Нею можна пишатись. Вона психічна.
Ця психічна хвороба, тобто кохання,
всі ознаки її описав Авіценна:
не дає дихнути синдром махання
і потреба здохнути здоровенна.
Я нормально писав непогані вірші,
міркував про найтоншу тканину прози,
а тепер мої рими щоразу гірші,
і до "прози" римуються в мене "сльози".
І лежу, мов мішок, я. Чорнію, худну
без повітря, світла, тепла, привіту.
Я розклав оцю журбу многотрудну
на півкулях мозку, мов карту світу.
Помолися ж за мене в кватирку Божу –
ліпше всохнути, впитись, нажити грижу.
Я з розпуки тут ошаліти можу –
вену вріжу, скажімо, чи всіх заріжу.
Любий друже, приїдь, порятуй і вибав!
Привези мені морфій, тютюн і тишу.
Я конаю тут, як остання риба.
А про інше все ще тобі напишу.
II
Це столиця держави. Тут досить людно.
І недосить зелено для ботанік.
Хоч насправді це ніби судно (чи судно?)
і не так ковчег воно, як титанік.
Досить людно, й тому нестача киснева.
Як і всюди, найбільше невдах і дурнів.
Кожен з них, не добігши до брами неба,
має право на прах і на місце в урні.
Я, здається, писав, що вдягаю робу.
Я, крім того, навчився слова "глаголю",
пити квас, осягати душу народу
і ходити синім від алкоголю,
грати в карти, чифірити (рок до ранку),
пити спірт, розумітися на похміллі,
черевики чистити об фіранку
і тримати душу в чорному тілі,
я навчився божитися, присягатися,
розрізняти на смак дукатські, явські,
я навчився нічого не досягати
і плювати в стелю цілком по-графськи,
розглядати дерево як нагоду
для висіння, втіленну ще в насінні.
Я тепер як ніде близький до народу.
Покажи цей лист усім в Україні.
VI
Я ночую тут у такому домі,
де живуть письменники і поети.
Це не зовсім те, що жити в Содомі:
групівщина, збочення і мінети
тут не зовсім ті, суть яких пізнав ти
з італійських фільмів, книжок, де кралі
так відверто лізуть в ліжка і в авта.
Тут усе це є. На рівні моралі.
Ця оселя має ознаки пастки,
по якій гуляють сонми лунатів.
І коли не дійдеш – можеш упасти
де завгодно або в чужій кімнаті,
під чужими лампами, або в ліфті –
вгору-вниз мандруєш на кожен виклик,
поміж пеклом і раєм, фіфті-фіфті,
трохи крові пустивши, до чого тут звикли.
Вихід є, здається, один – ступити
в порожнечу, в ніч, але це те саме,
що з вікна ступити, як цвях забити.
Вся Москва для тебе гавкає псами,
вся пустеля з попелом всіх імперій –
ти летиш, мов камінь у воду тьмяну!
Але це, однак, лише на папері.
Я на це не зважусь навіть і сп'яну.
VIII
Розкошую тут, як фалос у лоні,
у тутешній культурі – від ахів до схлипів.
Це, немов без фрака бути в салоні,
де товчеться безліч розкішних типів,
переважно з півдня, із малоросів,
про яких тут знають із анекдотів.
Загалом їх тут мають за ескімосів,
папуасів, тобто за ідіотів.
Але є між ними хвигури вагомі,
що змогли сяйнути чемно і вчено:
Феофан Прокопович, відомий гомік,
Розумовський-старший, відомий тенор,
чи, скажімо. Гоголь або Гребінка,
і, якщо полізти вглиб коронацій, –
Катерина Друга, відома жінка,
тобто курва, сприяла зближенню націй.
Я дізнався тут про темні та явні
махінації з духом. Це схоже на пляму.
І настільки тут усі православні,
що я врешті схиляюся до ісламу.
Вже обдурено тисячне покоління,
це природно й не надто великий гріх їм.
Я дізнався, що ми з одного коріння.
Себто Київ колись так само був їхнім.
XII
А тим часом я мандрую Москвою,
де метро трагічне і стратегічне,
що не є такою вже і лафою,
чи халвою ( слово яке магічне!),
адже це всього лиш система сховищ
у сусідстві з пеклом, і вкрай сумнівно,
щоб такий собі простий Андрухович
розкусив систему. Й коли о пів на
першу ночі ходиш підземним холом
кільцевої лінії, ще в тридцяті
героїчно зданої комсомолом,
мимоволі згадуєш не Буццаті
і, тим більше, не Кафку, а щось дорожче,
як, наприклад, розстріли, наркомати,
портупеї. Вітер тебе полоще
і стоїш роззявлено, мов Хома ти,
Брут, в якого пнеться сторчма волосся
від нічного жаху порожніх станцій,
стратегічних ліній, що досі носять
імена убивць, шахраїв, засранців.
"Це, – казав професор один зі Штатів, –
історичних праць моїх персонажі."
Я не хочу вживати імен цих татів.
На вустах залишається присмак сажі.
XIX
"Ветерани, що пишуть вірші, скарги,
одаліски, що поночі йдуть на лови.
аноніми, що вкупі становлять черги,
франкмасони, що в'ють павутини, змови,
пушкіністи, твердим розчулені знаком,
патріоти, над кіром пониклі в думах,
юнаки, що б'ють або ставлять раком,
пияки, що знаються на парфумах,
росіянки пишні, з яких купецьке
випирає щоками, грудьми, задами,
кавалери їхні, також опецьки,
імбецили з рисами далай-лами,
всяка інша потолоч, інше дрантя,
всі на світі раси, народи, люде!
Я стомився від кремлівських курантів.
Прощавайте, завтра мене тут не буде.
Прощавайте, всі! і ти, круглолиций,
що згори, як манну, даруєш укази.
Я, можлива здобич твоїх міліцій,
я боюсь, що вони застосують гази.
Прощавайте, храмів хрести щербаті,
під якими тужив я і вив совою!"
Ці слова я не викричав на Арбаті:
десь вони замерзли понад Москвою.
(1990)