Туманом обійнявшись звідусіль,
важким, густим, і сірим, і вологим,
мій Кременцю, любов моя і біль,
ти заховав красу свою і вбогість.
Що осінь — не твоя у тім вина,
що листопад, і день удавсь похмурий,
життя і пам’ять — то не промина,
вкарбоване у крем’янії мури.
Знайоме кожне дерево у нім,
і кожен камінець бруківки любий.
Так тепло грів мій тимчасовий дім
справдешній жар напаленої груби.
Було усяке — кривда і обман,
і щире, і святе, і примусове.
Тож не ховай лиця свого в туман,
мій Кременцю, довічная любове!