Мчить все швидше моя колісниця життя,
Часу менше лишається для каяття.
Добігає кінця життєва дорога,
Серце стискує біль – пересторога.
Піднімаюсь навшпиньки і бачу межу,
За якою нічого уже не скажу.
Там матуся із татом чекають мене,
- Я прийду до вас, рідні, як час мій мине.
Озираюсь назад, на пройдений шлях,
Я долав його, ніби сполоханий птах.
Я кидався то вправо, то вліво, бува
І багато часу задарма змарнував.
Я грішив мимоволі і свідомо грішив,
І, як звір у неволі, до сьогодні я жив:
Їв із рук, розглядати себе дозволяв,
Сильним світу цього я завжди довіряв.
Та в однім я не грішний: не пнувсь у прем’єри,
Не топтав я нікого заради кар’єри.
Я не зраджував друзів, у біді не кидав,
І про близьких своїх як умів, так і дбав.