На Україну вже не повернусь:
Так доля склалась. Суперечить марно.
Та от не встигнути побачитись боюсь
Із київським каштаном легендарним.
Я пам’ятаю першу зустріч з ним.
Була весна – і почуття мов злива.
В той рік каштан так буйно, ніжно цвів,
І з ним була майбутнім я щаслива.
У скверику присіла вгамувати
Стук серця – вистрибнуть воно хотіло
І більш ховатись не могло за грати…
А наді мною – дивовижно біле…
Палахкотіло полум’я каштана,
Що був як велетень з бабусиної казки…
Коли весна у Києві настане,
Він знов зашелестить: «Приїдь, будь ласка!»
Його почую через всі кордони,
Через роки, через життя забуте…
І хто тому дівчиську заборонить
Поїхати, щоб з ним хоч мить побути…