Я вже тебе не кличу. Знаю, що
ти тепер у тому, свому світі
жорстких реалій, де добро і зло
зійшлись у віковічному двобої.
То є жорстокий, чоловічий світ,
і знову, знову, знову там не місце
мені з очима, повними печалі,
надії, смутку, темного страху
за тебе, лицарю мій світлий,
і чекання.
Я вже тепер не плачу.
Я плачу сльозами мито богові кохання
за ту єдину ніч, що нас з'єднала.
Таке буває справді тільки раз,
і доля не повторює удруге
оте, чому наймення неповторність.
Я звільнення шукала, а знайшла
ті ліки, що страшніші від хвороби:
ходити поруч, знати, що ти є,
тремтіти щохвилинно, щомиттєво
тобою, кожним порухом твоїм,
тобою і за тебе. Що за мука!
То, певно, присуд за мої гріхи,
якщо кохання — гріх. Я вже тебе не кличу.
Вже не кличу.
Вже.