Не дочекалася своєї сивини
не встигла вивести в дорогу сина.
І, ніби в серце, бились цвяхи до труни
та в душу засипалась домовина.
А так молила Господа - Не приведи,
дай доплекати кучері малечі,
доплакати себе, напитися води,
весну вдихнути, розгорнути плечі
до світла, радості й домашнього тепла.
Нема - земля ті плечі огорнула,
вона не вчула, як вже янголом була
i раною невгоєно заснула.
А заятріє - плакати немає чим,
один лиш біль поперек горла стане
і не виходить, душить - скільки не кричи,
чим грунт пухкіший - глибше рана.
Недовго задувалося життя - О, Бо...
і ніби все на світі погасили,
і ніби нас не стало нам обом.
Змілілий світ цей, як немилий.
А сльози вмили, вирвалось скупе "пробач",
гірка давно гоїти вже не в змозі,
сьогодні став дорогою до Тебе - плач,
а завтра - Ти зустрінеш на порозі.
6 Червня 2008