Ця зала в свічках і свічадах,
Осяяна і осяйна,
Від світу колишнього спадок,
Із давнього дива вона.
Ще зовсім недавно, здається,
гультяй, розбишака-поет
Акордами власного серця
Розкреслив у танці паркет.
І ця позолочена зала,
Поплутавши простір і час
В тім вальсі так п’яно кружляла
Під раз-два-три, раз-два-три, раз...
О, білі мої черевички,
Мережива білого лет,
О, пальчики білі незвично
На золоті еполет!
І очі – о, сяєво синє!
І щастя – не увібгать!
О, юна моя княгине,
О ви, королівська рать!
О ти, мій славетний друже,
Розбійників проводир,
Улитий на плечі дужі
Червоний гусарський мундир.
Сумуєш? То, може, шаблю
Й наввипередки учвал!
Вина і чорнила – ні краплі.
Мій перший дорослий бал...
І визолотила тиша
Ту мрію дитячу мою...
Із книжкою ваших віршів
Супроти свічада стою.
Ні музики, ані танців –
І сонце у вікнах згаса.
Шматяні музейні капці
І джинси – уся краса.
Екскурсія. Та повірте,
Щось вище єднає нас –
Я з вашого, того, світу,
Де музика, ви і вальс.
І кінь у нас спільний – Пегас...